– Вони тут якісь дуже бідні… Зовсім не такі, як на волі. – Ізабель була розчарована побаченим, як і я. – Скоро ти побачиш їх справжніх, ходімо звідси…
Два дні я вперто шукав по книгарнях міста книжку для Саші.
– Це тобі… Вона про одну людину, котра зробить тебе сильнішим. – Простягаю Сашкові гарно ілюстроване видання. – Тим більше, що у вас однакові імена. І не лише…
Юнак зацікавлено гортає сторінки. Погляд його зупиняється на малюнку. Він зосереджено й довго вдивляється в обличчя Александра Македонського й нарешті переводить недовірливий погляд на мене.
– Не може бути…
– Може, Сашку, може. Саме через різнокольорові очі його вважали особливим. Цим пояснювали його силу, заповзятливість і численні перемоги.
– Ти теж Олександр, пам’ятай про це, – говорить Ізабель.
Ми прощаємось із Сашком. Навряд чи колись побачимося. Через день нас розділятимуть тисячі кілометрів та Атлантичний океан.
Москва зустріла сірістю, яку навіть не розбавляли численні намальовані ведмедики з відставленими задками й олімпійськими кільцями на пасках. Ту знамениту Олімпіаду-80 проігнорувало півсвіту: державу, що попхалася в Афганістан, мудрі країни не сприйняли за світоча миру й дружби. Звична картинка Кремля з годинником, яку я бачив щодня в телевізорі, була як той привабливий льодяник на паличці, що його продавали в антрактах циркових вистав. Його солодкий смак змушував полюбити цирк і повірити в те, що слухняні звірята розуміють мову людей і з півслова виконують їхні команди. Червоні прозорі льодяники – півники й ведмедики – та довгі смугасті цукерки обдурювали глядачів. Вони підсилювали смак феєричного задоволення від тупого споглядання. Запитання «А що там, за ширмою?» у зацукрованій голові не виникало. Звісно, те саме, що й на арені: краса, порозуміння й гори льодяників… Годинник на Спаській вежі Кремля дійсно був красивий. Проте це була єдина гарна часточка Москви й занадто мала, щоб стати ширмою для того, що бачиш.
Ми з Ізабель їдемо в тролейбусі вулицями Москви. Широкі проспекти, примітивні будівлі. Бракує вигадливості й архітектурного різноманіття Львова, елегантності, щирості й зелені Києва. Та тут серце країни, яке штовхає її ідеї у всі закутки величезного тіла СРСР. Погляди мовчазних людей байдужі й відчужені. На кожного з них заведено теки: благонадійний – неблагонадійний… що читає, з ким дружить… що говорить на роботі, а що – удома… що говорив, будучи жовтенятком, піонером, комсомольцем. Привітних облич мало, усі якісь похмурі. Біля вікна попереду від нас сидить дівчина з книжкою. Юнка читає щось гарне, що накладає усмішку на кутики вуст і робить її гостею з якогось іншого, прекрасного світу. Пасажири якось жадібно дивляться на неї. Вони теж хочуть туди, де є щось цікавіше, аніж одноманітна буденність. Та згодом дівчина згортає книжку, гасить вогники в очах і квапливо виходить із тролейбуса. Ми всі стаємо однаково нецікаві. Сумні погляди концентруються на чорних блискучих «Волгах», що самовпевнено й пихато тіснять решту машин. Такі ж самовпевнені й пихаті їхні партійні пасажири.
Ну що ж… «прощай, немытая Россия», як влучно відзначив твій поет Лермонтов… У тебе стане на одного раба менше. Мала втрата для тебе та великий здобуток для мене. В аеропорту довго проходимо митний контроль. Хлопчина у формі дрібним гострим обличчям нагадує тхора. Він заглибився у вміст наших валіз: гортає й перетрушує всі вісімдесят підручників із медицини, просить викласти на огляд речі з кишень. Затримує погляд на зеленкуватих купюрах і недовірливо перепитує: «Це все?» Ствердно киваю: «Так». Він просить роззутися. Покірно виконую. Прикордонник простукує підошви й гидливо заглядає всередину. Пройшли, фу-у-ух… Моя малесенька схованка із сорока доларами у шві холоші вціліла. Довго очікуємо на посадку. Ось люди поспішають на рейс до Тель-Авіва. Обличчя в них інтелігентні й світлі. Вони обертаються й стримано махають тим, хто залишився за перегородкою. Тих, що проводжають євреїв-емігрантів, непомітно фотографують. Думаю, що тепер їм не пощастить. Хоча вже й так достатньо не пощастило.