– Звикай. Зате ніколи не розповнієш. І пітнітимеш менше. – Дружина спритно вкладає в мої руки зовсім не святкові продукти.
– Ну, так… І какати менше буду… І зуби на довше збережуться. – Мій сарказм починає аж пінитися. – Тотальна свобода від їжі на Острові Свободи… Сала хочу!
– Ну, що ж робити… Це все тимчасові труднощі. Фідель Кастро їздить по світу й шукає тих, хто зможе нам допомогти. Поки що всі бояться США.
– Знайде, Ізабель, він друзів, аякже… Наш Фідель крокує в ногу, а всі решта – не в ногу…
– Знаєш що, Андрі? – Терпець в Ізабель уривається. – Припини.
Уперше за час наших стосунків я таке почув. Та це ще нічого порівняно з дуже серйозним довгим поглядом. Відступаю.
– Зайдемо ще на ринок, – стримано веде дружина.
На невеличких прилавках капуста, авокадо, лимони, банани, боби… Знову капуста.
– Ну, найкращий продукт для подружжя Зайчуків, – не стримуюся від жарту.
– Андрі, я прошу тебе: облиш.
– Кохана, а що я?.. Просто переживаю за наше виживання тут. Це не критика твого… ну, згода, нашого, нашого Фіделя. Це здоровий людський егоїзм. Немає нічого поганого в тому, щоб любити спочатку себе, а потім… Ну, знаєш кого. Повір, м’ясо – нормальний продукт. І корисне – ти, як лікар, це знаєш. Я не звинувачую тебе в його відсутності. Просто поки що кепкую. А далі потрібно буде щось із цим робити…
– Ми наситимося нашим коханням! – розпалена Ізабель розвертається й спідлоба дивиться на мене.
Звучить як погроза. Гм… Я не прихильник садо-мазо…
– Добре, серденько, добре. Твій зайчик після капусти працюватиме цілодобово, присягаюся! – З невинним поглядом ледь стримую сміх.
Ізабель веде бровою, задоволено киває й заспокоюється. Треба поспішати додому: різкі пориви вітру женуть на острів щоденну тропічну зливу. Одяг на мені вже й так можна викручувати від поту: висока вологість повітря робить своє. Нарешті ми вдома. Сеньйора Алісія світиться приязністю. На столі вже чекає традиційний обід – чорний суп із бобів. Організм, спраглий білка, вдячно сприймає його рослинну обманку: відчуття ситості й задоволення розливається по тілу.
– Андре, сходи, будь ласка, за сеньйором Пабло, – просить моя люба теща.
Спускаюсь кам’яними сходами й виходжу до внутрішнього дворика старого, вочевидь, іще іспанського періоду будинку. Пабло ніде не видно. Заглядаю за ледь прочинені широкі двері – із крісла в кутку старий задумливо спостерігає за двома маленькими чорними курочками, що хазяйновито походжають якимось великим брезентовим підвищенням. На його найвищій точці в бойовій позі охоронця застиг такий самий маленький чорний півник. У мені прокидається спраглий до м’яса хижак. Зусиллям волі притлумлюю в очах блиск гурманських спогадів. У пам’яті зринають картини пишних домашніх курей. Стає приємно і якось щемко водночас.
– Сеньйоре Пабло, ви що, не хочете їсти? Мене відправили за вами.
– А-а-а, Андре… – Старий переводить погляд на мене й совається в кріслі. – Колись я поспішав додому з двох причин – до дружини й поїсти… А тепер жодної не залишилося… Що там, чорний суп? – питає з якоюсь безнадією.
– Так… І дуже смачний.
– Смачне ось, – киває головою на карликових курей. – Тільки множитися поки що не хочуть. Задушно їм, бач… Ну нічого, через кілька місяців стане на три-чотири градуси менше, ось тоді… Зате люди на Кубі справно множаться… Вихвалявся головний барбудас, що так нам добре-е-е, ну так нам уже добре, що населення аж удвічі більше стало… Придурок він. Люди не пальми – сонцем, водою й словами ситі не будуть.
От тобі й маєш! Я вперше зустрів людину, що критикує загального улюбленця Фіделя. Від здивування аж присідаю на ящик біля чоловіка.
– Знаєте, сеньйоре Пабло, а я думав, що то зі мною щось не те… Усім, бачу, тут так добре, і всі його так люблять, а я свіжим оком помітив тут дещо не те.
– О, мій любий Андре… – Старий скрушно зітхає. – Я за нього й сушеної мухи не дав би. Може, занадто вже старий став і бачу більше, ніж ті, що його вихваляють. А може, через те, що… – Сеньйор Пабло на хвилю замовкає, блимає на мене з гіркотою й продовжує: – …через те, що сина втратив і двох онуків. Син першим побачив, що тут нічого доброго не буде. Спорядив човна, посадив туди моїх хлопчиків і невістку – і через море до Флориди. Не доплив. Ураган тоді налетів сильний… От і все.
Пабло притих, мовчав і я: усі слова осипаються пилом перед стіною горя від втрати найрідніших.