– Це для нього смерть дитини не страшна, – продовжує Пабло, – він має їх пів-Куби… Так-так, – сміється, перехопивши мій здивований погляд. – жінки люблять нескупих і впевнених у собі. Це для тебе він Фідель, а між собою ми називаємо його інакше – Кінь. От у цьому він вартий наслідування. Ох, мені б назад у молодість… – прицмокує старий. – Єдине, про що шкодую на схилі літ, це те, що не мав більше дітей. Не за курми зараз спостерігав б, а за онуками. Та що поробиш: інколи життя бере завелику плату за навчання.
Тепер ми обоє в глибокій задумі спостерігаємо за пересуванням курячої компанії. Раптом помічаю, що з-під брезенту виглядають колеса.
– Сеньйоре Пабло, а це що, якесь авто?
– Так, Андре. Тільки тепер воно теж мертве. – Старий, крекчучи, встає й відкидає брезент.
Від побаченої краси перехоплює подих: яскраво-лимонне авто з чорним дахом вражає і кольорами, і плавними лініями кузова, і чудовим станом.
– Це мій «янкі». – Пабло з любов’ю поправляє дзеркала. – «Шевроле» 1952 року випуску. Я колись працював круп’є в казино. Веселі часи були: витончені жінки, парфуми, досить м’яса… Господар мій, пан Річард, коли залишав Кубу, віддав авто мені. «Користуйся, доки я не повернуся», – сказав. Не вертається… От і милуємося ним уже понад двадцять років – я і мої кури.
– Сеньйоре Пабло, ваш «янкі» – справжній красень, – заглядаю в салон, – І всередині, бачу, теж.
Коричневі шкіряні сидіння й біле кермо вражають розкішшю.
– От інколи я й думаю: гарячих би сюди молодиць – і з вітерцем у минуле…
– Так що ж, можемо це влаштувати, сеньйоре Пабло, хіба ні?
– О-о-о, юначе… Це тобі вік дозволяє, а мені… Коли ти вже пісяєш, сидячи на унітазі, – старий крутить головою й сміється майже беззубим ротом, – тоді не знайдеться в цілому світі тієї, що вдихне вогонь у твій згаслий вулкан.
– А я б дуже хотів проїхатися в цьому авті. Може, спробуємо його завести?
– Спробуй, Андре, чого ж…
Мої знання про автомобілі обмежувалися «москвичем» покійного друга Віктора. На невеличкому львівському подвір’ї перед гуртожитком ми оточували авто й заглядали в його залізні нутрощі, як студенти на операції, а Віктор командував: «Ключ подай… Угу… Викрутку. Так і є: свічка запалювання полетіла… Ще стартер глянемо…» Та, на моє здивування, під капотом «янкі» не було нічого зовсім уже інакшого. Тепер моє життя дістало нову мету, яка цілковито мене захопила. Сеньйор Пабло із задоволенням спостерігав за промивкою й змащуванням деталей, подавав викрутки й тестував гальма та замикання. Старенький амперметр, що знайшовся серед інструментів Пабло, допоміг за кілька днів усунути несправність. Майже ціла моя зарплата пішла на бензин: він тут страшенно дорогий, бо на Кубі лише три невеличкі заводи, що працюють на нафті аж із СРСР. Тепер лимонний «янкі» чекав наших вихідних. Життя, схоже, зовсім нормалізувалося: кохання, робота, гарні стосунки з усіма, авто, що гріє душу сподіваннями, танці під нічним небом – усе-усе чудово. Мені навіть подобаються виступи Фіделя Кастро: стільки говорити довго й емоційно зможе не кожен на цій планеті. Він свято вірить у те, що каже. Його впевненість надихає людей. Ніде більше я не бачив, щоб особа так впливала словом на натовп. Для кубинців він Мойсей, що вивів їх з американського полону. Для мене Фідель – символ радше не абсолютної свободи, а руху до неї. На моїй колишній батьківщині все набагато гірше. Тут я нарешті почуваюся спокійним і щасливим. А їжа… Ізабель права: менше пітнітиму. Та й за картками раз на місяць м’ясо все-таки можна придбати – вистачає…
– Тож куди поїдемо? – запитую в рідних, що зачудовано дивляться на заведений автомобіль.
На мій подив, усі троє розгублено переглядаються. Нарешті Ізабель порушує мовчанку:
– Колись я чула про парк орхідей неподалік від міста. Розпитаю у своїх друзів докладніше…
У неділю лимонний «янкі» уперше за багато років полишив своє сховище. Сеньйора Алісія, умостившись на передньому сидінні біля чоловіка, аж зронила сльозу радості. Мені з Ізабель на широкому задньому дуже комфортно. Люди на вулиці емоційно реагують на наше авто: аплодують, широко всміхаються й вітально махають. За Гаваною розпочинається зовсім інший світ: клаптики полів із цукровою тростиною, кукурудзою й тютюном чергуються з невеликими благенькими будинками, покритими дахами з пальмового листя. Де-не-де пасуться худі корови. І тут село лишається далеко позаду міста – видно, така його доля всюди…
Сеньйор Пабло помолодшав років на тридцять. Він вправно кермує й встигає ще й час від часу пригорнути й чмокнути в щоку сеньйору Алісію. Вона ніяковіє й сміється. За майже півтори години їзди з нами розминулася лише одна стара вантажівка, тож Пабло почувається в безпеці. Ось і маленьке містечко Сороа. Розпитуємо в життєрадісної мулатки, як потрапити до парку квітів. Занурюємося в дивосвіт каміння, цвіту, сукулентів і тропічного різнобарв’я. Білі, фіолетові, жовті, навіть шоколадні квіти дивують формою й відтінками. Згадую свої дослідження золотого перерізу: кожна рослина тут – закодований мікрокосмос, бездоганна симфонія математики, кольорів і форми. І взагалі оцей парк – це суцільне свято досконалості й гармонії. Ось вона, моя жадана обитель краси.