– Вітаю, мамо, – віддаю малюка щасливій жіночці, – уже не мучитиме вас.
Жінка дякує й виходить. Думаю, що їй не варто знати того, що тільки-но ми обоє врятували світ від майбутнього диктатора. Наполеон, Гітлер і Муссоліні теж народилися одразу із зубами. Історія не зберегла інших імен, але підозрюю, що цей список значно більший.
Ідучи вулицею після роботи, помічаю те, що раніше просковзувало повз мою увагу: обдерті будинки, ями на дорогах, бідно вдягнені люди, які нікуди не поспішають. Їм просто нікуди поспішати. А ще всюди діти. Це діти революції, відлуння радості від очікування свободи. Майже на всіх з одягу лише труси або шорти. Вони біжать за мною, смикають за штани, усміхаються й запитально дивляться в очікуванні гостинця. Невже й мій малюк приречений стати ось таким гаванським циганчам? Напевно, що так: за зарплатні, що становить близько двадцяти доларів, я зможу приносити йому лише баночку згущенки на місяць. Трохи згодом він одягне червоний галстук і теж ходитиме зі всіма факельною ходою по Гавані, вигукуватиме традиційні лозунги, котрі перейме в дорослих.
Погляд падає на плакат із революційними барбудас. Так, вони дійсно леви – імпозантні, гривасті, з бородами, войовничі… І, як справжні леви, не здатні забезпечити свій прайд їжею. У природі цим займаються левиці. Не царська то справа. Хоча й навряд чи мої кубинські леви травоїдні, як я. Сиві вуличні музиканти виконують веселу пісню про незламного Фіделя. Глядачі щиро тішаться й захоплено аплодують із традиційним вигуком «Карамба!». Це слово звучить тут часто. Воно подобається мені своїми музикально збалансованими голосними й приголосними. Цей вигук не має однозначного перекладу: «Кар-р-рамба…» – «Дідько…» у разі роздратування; «Карамба!» – «О Боже!» як висловлення щастя й захоплення; «Карамба?..» – «Що вдієш?..». Слово уявлялося то запашною карамелькою в роті під час гри на барабані, то карою чорної мамби за якісь страшні гріхи, то пристрасним негритянським поцілунком темної ночі… Слова «Куба» і «карамба» пасували одне одному. Куба – суцільна карамба: і чорт, і Бог, і щастя, і нещастя, і свобода, і неволя. Карамба, Куба, карамба…
– Кохана, як ти? – обіймаю вимучену дружину. – Усе буде добре.
Вона всміхається й мовчить. Усмішка її теж вимучена. Потрібно діяти рішуче.
– Ти знаєш, Ізабель, я тут сьогодні вичитав у «Гранмі», що всі, хто не задоволений життям на Кубі, можуть без перешкод покинути її. Куба, мовляв, не має вигодовувати ворогів. Але, думаю, і патріотів вона теж не має чим дуже потішити.
– Ти про що, Андрі?
– Переїдьмо до твого батька в Гондурас. – Очікую палкого спротиву, та, на диво, його нема.
– А робота? Як ми там її отримаємо? – стривожилася дружина.
– Не думаю, що слід триматися за роботу, за яку платять менш ніж двадцять доларів. Та й що, там не потрібні лікарі? Як ні, землю оброблятиму, я звичний. Вівці й свині розводитимемо зрештою. Хоч матимемо що їсти. Хатку збудую, я вмію.
– А може, просто треба ще трохи потерпіти, як каже наш команданте?
– Твої батьки терплять уже понад двадцять років – і що? Ти, як медик, добре знаєш, що терпіння перетворює слабкий біль на хронічний. Відтоді, відколи лікар вимовляє слово «терпіти», наступним звучить «смерть». Є речі, які непідвладні навіть команданте. Тут суцільна бідність. І думаю, що вона надовго. Я терпів би. Та не хочу, щоб терпіли наші діти.
Ізабель щось обдумує, схиливши голову. Коли вона зводить очі, бачу в них відповідь. От і добре… Терпіння – усвідомлене насильство над собою. Ним ти самотужки затягуєш особисту свободу вибору в гамівну сорочку. Тривале терпіння кожного звільняє шлях тиранам: поволі вони з’їдають твоє «я» з твого ж мовчазного благословення й смикають тебе, як маріонетку. Потім ти з’їдаєш себе за тривале мовчання. Згасають бажання, світ тьмяніє – він стає для тебе таким, до якого ти зовсім не прагнув. Терпіння народу – це оргазм тиранів.
– Не треба боятися змін, кохана. Планета велика, і десь має бути добре нам і нашим дітям.