Автобус натужно гуде, долаючи гірські підйоми й спуски. Інколи дійсно захоплює дух від близькості урвищ до дороги. Річки внизу широкі й нестримні. У долинах видніються стада корів та акуратні плантації. Хмари виходять молочним димом прямісінько з верхівок густих лісів. Згадую рідні Карпати: гори таки всюди гарні. Якби ще не ота спека, що перетворює тебе на сонну черепаху…
– Який я щасливий… – Сеньйор Томас Корадо витирає сльози й не може надивитися на Ізабель. – Яка ж ти красуня, доню! Добре, що ти приїхала… А ти пам’ятаєш, як я вчив тебе плавати?
Ізабель зніяковіло киває.
– Так, звісно…
Сеньйор Томас зовсім не схожий на того юнака з давнього дореволюційного фото. Він потішний лисуватий товстун із чорним кільцем-німбом залишків колись пишної шевелюри. Йому пасує великий картатий фартушок, припорошений борошном.
– Зараз… Іще дам вказівки Кларіс – і я вільний. – Чоловік поспішає до невеликої пекарні на своєму подвір’ї.
– Ти знаєш, а я не пам’ятаю нічого. Зовсім нічого… – шепоче дружина.
– Головне, що тато не забув того. Він дійсно радий нам, – упівголоса підбадьорюю її.
Батько Ізабель добре облаштувався: у нього цегляний будинок і власний бізнес. Ну що ж, ми вже не пропадемо. З коридору нас вивчають три пари цікавих дитячих очей. Двоє хлопчаків-підлітків і смішна товстенька дівчинка років чотирьох – зведені брати й сестричка Ізабель. Несподівано маленька рішуче чалапає до Ізабель і мовчки простягає надкушену булочку.
– О, грасіас… Як тебе звати? – Ізабель садовить пампушку на коліна.
– Мейбелін. – Маля поважно оглядає мене й за мить видає: – Ти дуже посипаний борошном. Тобі треба помитися.
– О, це борошно вже в’їлося йому в шкіру, – сміється Ізабель.
Я роблю вигляд, що обтрушуюся. Двоє хлопчаків пирхають від сміху. Потроху стаємо своїми. Увечері на столі багато їжі. Є навіть курча з овочами, тушковане в кокосовому молоці. Вистачає всім по шматочку на маїсові палянички, смакота неймовірна. Сеньйора Кларіс – низенька енергійна індіанка – має широку усмішку, що ніколи не сходить з обличчя.
– Добре, що ти, Андреу, чорнявий. Уже ближче до наших. На, візьми, – простягає мені маленький срібний хрестик сеньйор Томас. – Будеш під захистом Всевишнього. І люди тебе краще сприйматимуть.
– Так, святий Андреу – перший апостол, який пішов в учні до Ісуса, – підтримує чоловіка Кларіс.
– Дякую, ви дуже добрі до нас… Сподіваюся, що ви прихистите нас на деякий час, поки ми станемо на ноги? – запитую в господарів.
– Так, звісно. Скільки потрібно. Ми не голодуємо, вистачить усім, живіть тут, скільки потрібно. – Сеньйор Томас із замилуванням спостерігає за старшою донькою.
Ізабель, схоже, нарешті може похвалитися гарним апетитом. Вона підводить очі, окидає всіх поглядом, відкладає свою панде-чата – булочку з бананами – і зніяковіло прокашлюється.
– Ми не хочемо бути для вас тягарем. Ми подали документи на проходження інтернатури в Гондурасі, хоча вже й проходили її в Союзі. Але тут вимоги інші… Та й Андрі мусить змінити спеціалізацію, бо стоматологія тут приватна справа й дуже дорога… Ну і я при надії, от… Ви маєте все це знати перед тим, як давати згоду.
– Доню, я завинив перед тобою, і ми всі це розуміємо, тож… Усе добре. Бідності, як на Кубі, нема, хвала Господу.