– А як ви потрапили сюди? – цікавлюся в тестя.
– О… Молодість – то час для дурниць, кохання й революційної романтики. – В очах Томаса спалахнув відблиск спогадів. – Алісія навколішки благала мене не їхати за Ернесто Че Геварою, а я… А я мусив, бо, по-перше, був чоловіком, по-друге, – зі зброєю, а по-третє, – запалений бажанням змін. Хоча ми вигнали всіх тих американських кровососів із Куби, але інстинкт переслідувачів погнав нас далі. Ми мали намір іти й вести за собою всіх знедолених цього світу, щоб вони відчули радість життя без поневолювачів. Та люди всюди різні, – зітхнув сеньйор Томас. – Не всіх так припекло, як на Кубі… Щовечора біля вогнища Ернесто розмовляв із нами, а ми, неграмотні чоловіки, сприймали його мову як одкровення Бога… Про багатих, жадібних, що підім’яли під себе світ і забрали його в бідних… Якось він розповів, що ще в Давньому Римі люди хотіли двох речей – хліба й видовищ. Я ніколи не вчився. Та тоді подумав: «А що? Це зовсім, зовсім непогано… Тіло хоче ситості, а душа – емоцій. Чому нести кудись далеко те, що, може, і зовсім не потрібне?» Я зі своєю пораненою ногою подумав, що мені, маленькій людині цього світу, нічого більше й не треба… – Мій тесть замовк на хвилинку й глянув на дружину. – Якраз зустрів Кларіс, вона випікала дуже смачні тортильї. Ми знайшли одне одного, нам не треба було революцій. Ми печемо хліб, а гарнішого видовища за наших дітей немає. Ось так, – закінчив оповідь сеньйор Томас.
– У вас найкраща у світі професія. Ми будемо пишатися вами, – додала сеньйора Кларіс.
Мейбелін ображено відкопилила пухкенькі губки.
– Мамо, а ти казала, що у світі я найкраща…
– Так, зі всіх дівчаток на землі, – підхопила Кларіс доньку на руки. – Ходімо спатоньки, найкраща ти наша…
– Чому всі на землі хочуть ніби й одного й того самого, але дехто сильно ускладнює життя іншим? Як гадаєш? – запитую в Ізабель уже в ліжку.
Та у відповідь чую розмірене дихання. Змучилася, бідолашна: день видався довгий. Спи…
Довелося трохи зачекати на дозвіл для проходження інтернатури в клініці «Ескуелья» містечка Сан-Феліпе. Це були два тижні мого посиленого навчання: повторював усі нормативні показники людського організму, назви хвороб латиною та їхні типові симптоми. Усе, що повторив, записував на аркушиках і вкладав у кишені. Від полудня й до вечора передивлявся мексиканські серіали. Вони стали для мене справжнім відкриттям латиноамериканців і їхніх звичаїв. Хоча сюжети фільмів були смішні й по-дитячому наївні, та цілком виправдані для країн із великою кількістю неписьменного люду. Я старанно ворушив губами, повторюючи кумедні фрази:
– Я кохаю Педро… Мої почуття до нього сильніші, ніж тайфун… Він для мене як сонце…
– А ти сказала йому про це?.. А що буде, як дізнається Родріґес?..
– Я не можу сказати Педро про своє кохання. Родріґес не дізнається… Я довіряю цей секрет тільки тобі й Санті…
Нестриманість Санти на язик розкручувала сюжет іще на десять серій. Додавалися й інші щирі та брехливі персонажі, які розмотували клубок подій далі… Фільми були прості й життєві. У них діти від народження носили в собі таку неймовірну таємницю появи на світ, що інколи навіть їхні матусі важко виходили з абсолютної амнезії, здивовано споглядаючи вже дорослих нащадків. Зло було прогнозованим, добро завжди перемагало – і старші глядачі, і втричі більша молода аудиторія вчилися на помилках Санти, Педро, Родріґеса, раділи чужому щастю й більш упевнено шукали власне. Рецепти його теж були прості: шиття, майстрування, кулінарія завжди розгорталися в перспективний бізнес, як і здобута прихильність якоїсь багатої людини. Мені подобалися ці серіали. У них ніхто не змушував персонажів помирати заради ідей чи вірити в ще щось, окрім вічних людських ідеалів. Буде добре тобі – буде добре й державі.
Під час невеликих перерв я працював «коником» для Мейбелін: садовив її собі на плечі. Мала пришпорювала мене товстенькими ніжками й захоплено верещала, учепившись руками в моє волосся. «Коник» мчав невеликим подвір’ям навколо пекарні, будинку й розлогого дерева, викликаючи радість глядачів: Кларіс, Ізабель і великого червоного папуги. Я спинявся, відхекувався й театрально видавав у бік Ізабель завчену фразу:
– Я кохаю тебе, Ізабель… Мої почуття до тебе сильніші, ніж тайфун. Ти для мене як сонце…
Мала пирскала від сміху, потішалися й жінки. Здивований червоний ара смішно крутив головою, намагаючись розгледіти мене зусібіч. Сеньйор Томас викочував із пекарні возик із розфасованими в коробки ароматними булочками. Хлопці мали везти їх до міста.