– Ну що, розіб’ємо піньяту? – підвішую мішечок зверху на одвірок.
Тимчасово однорукі й одноногі дорослі ненадовго стають дітьми: шкутильгають, але регочуть і підскакують. Солодощі розходяться за мить. Мої пацієнти щасливі, я теж. Дорогою додому мене затягують на новорічну дискотеку. Кілька хвилин придивляюся й відтак намагаюся повторити танцювальні рухи. Схвальні відгуки й поплескування – удалося! Виходжу геть спітнілий і поспішаю додому. І тут танці! Дикі, нестримні індіанські танці! Я люблю тебе, Гондурас! Тільки б трохи снігу сюди, хоч на Новий рік. Щоб отак, як колись у Карпатах, з гірки в-ж-жух!
«Господи, пробач мені, що майже не молився… Я ніколи не звертався до тебе з проханнями… Ти, вища сило, що звідусіль сигналиш своїм сліпим дітям ідеальними пропорціями золотого перерізу як свідченням своєї присутності… Пробач мені, що ніколи не дякував Тобі за все і… що ще?.. Не знаю…» – шепочу, крутячи хрестик у руках. Крики Ізабель стають нестерпними. «Господи, допоможи їй розродитися… Ти ж добрий до нас… Отче наш, ти, що єси…» Моє очікування теж стає нестерпним. Хочеться піти й допомогти, та дружина заборонила:
– Не хочу, щоб ти приймав мої пологи. В інших скільки завгодно, але не в мене. Не хочу, щоб у момент нашої близькості ця картина зринала перед твоїми очима. Навіть не смій заходити. Наші стосунки мають бути насамперед красивими.
Спочатку я наполягав:
– Не буде в мене такої картинки…
Ізабель була непохитна.
– Навіть якщо в тебе її не буде, то цей незручний спомин перешкоджатиме мені. Не хочу. Он, Елвіс Преслі ніколи не кохався з жінками, що мали дітей. Мати його єдиної доньки стала глибоко нещасною людиною: після пологів вона перестала цікавити обожнюваного чоловіка. Не знаєш, чому Елвіс так чинив?..
Не знаю. Це загадка для дідуся Фрейда та його учнів. Але я, як поціновувач краси й особистої свободи кожного, відступив. Не треба було… Нарешті стає тихо. Коли мені виносять маля й дають потримати, щось величезне й ніжне накриває мене з головою. Дівчинко, моя кровиночко… Я все-все зроблю в цьому світі для тебе, присягаюся…
За чотири місяці я вирушаю до Тегусігальпи, на нове місце інтернатури. Дев’ять місяців у клініці Сан-Феліпе дали мені дуже багато. Я вмію розмовляти з пацієнтами і про хворобу, і ні про що, вести записи іспанською, опанував багато небачених до Гондурасу медичних приладів. Близькість до США сприяє гарному забезпеченню медичним устаткуванням. Воно не завжди нове, але в робочому стані й ефективне. Директор клініки, прощаючись, дав мені дуже схвальні оцінки. Мої документи про проходження інтернатури поки що бездоганні. Проте Ізабель і крихітка Марія залишаються в домі батька. Та, правду кажучи, це навіть утішає мене. Попереду півроку безоплатної роботи без житла й з тридцятьма доларами в кишені. Вирушати з такими активами в інше місто з маленькою – ризик. Та й не думав, що маленькі діти потребують стільки догляду. Чогось у дитинстві, коли моя сестричка була маленькою, на це зовсім не звертав уваги. Та тепер я зрозумів, що мої батьки здійснили справжній подвиг, узявши на себе відповідальність за аж чотири нові життя. Правду кажуть, що батьків починаєш розуміти, коли сам стаєш батьком.
Запити в моєї малечі поки що мінімальні: спить, їсть і знову спить, розкинувши ручки. Думаю, що до того часу, коли вона почне тицяти крихітним пальчиком у вітрини магазинчиків з іграшками, я вже зможу заробляти на те, щоб туди заходити. Як і в численні ювелірні крамнички, щоб потішити свою кохану. У Гондурасі ці індикатори достатку й чоловічої щедрості трапляються на кожному кроці: країна видобуває і срібло, і золото. Мініатюрні шедеври тішать око загадковими індіанськими мотивами й довершеністю, ними можна милуватися довго-довго… А поки що вперед, до омріяної лікарської ліцензії.
Нова клініка нічим не поступається тим найкращим медичним закладам, які я бачив в СРСР і на Кубі. Вона має навіть набагато кращу базу для діагностики й лабораторних досліджень. Лікар Лорена – мій теперішній патрон. Мені подобається спостерігати за тим, як вона працює. Аналізувати й приймати рішення в приймальному відділені клініки доводиться швидко. Коли вона думає, то застигає й зосереджено дивиться з-під лоба в одну точку. У її дуже розумній голові пролітають усі варіанти схожої симптоматики й назв хвороб. Десь хвилин за п’ять мовчанки вона доходить кінцевого висновку, розправляє плечі, підносить голову, упевнено поправляє закручене в гульку волосся й швидко видає вказівки щодо всіх необхідних досліджень. Її попередній діагноз завжди співпадає з остаточним.