– Поки що ні, – зізнаюся чесно.
– Збирай своє добро – житимеш у мене. Я оберігаю свій світ від бідності, зате відкриваю його для розумних і порядних людей. Мені буде з ким поговорити й до дівчат та на футбол сходити, а в разі чого ти й виделку в мою дупу всадиш… Ну як, згода?
Цікавий мій новий друг. З вигляду він звичайна людина. Та коли я дзвоню у двері великого будинку, що став тепер і моїм житлом, їх відчиняють аж четверо озброєних людей. Така безпека виправдана: Ґільєрмо – власник ювелірного бізнесу. Ще його далекі предки, голодні й войовничі іспанські конкістадори, зрозуміли нетлінну цінність золота та срібла.
– Мистецтво годує мою душу, а ювелірка – тіло… Ще жоден художник за життя не був достойно оцінений, – роздумує Ґільєрмо, кладучи натхненні мазки на полотно.
У його натурниці молоде звабливе тіло. Пропорції хоч і не ідеальні, але пружні груди й вродливе обличчя пробуджують у мені чоловіка. Ґільєрмо перехоплює мій погляд.
– Хочеш?
– Ні, що ти… Я одружений.
– Але ж не кастрований… Ну то як?
– Ні, не спокушай, – виходжу з майстерні.
Тепер знаю, що в Ґільєрмо є ще три захоплення, окрім малювання й бізнесу: жінки, футбол та гори. Жінки перестають мислити від того моменту, як зустрічають його погляд. Вони здатні йти за ним хоч на край світу мовчки, слухняно й з блискучими очима, причому всі без винятку. І він це знає, тому довго й прискіпливо вивчає тих, на кого звертає увагу.
– Розумію, що час одружитися, та ніяк не можу через те, що забагато знаю, – зітхає атлетичний смаглявий красень. – Збирайся, Андреу, до ресторану. Двом достойним людям треба красиво повечеряти в достойному місці.
Не «смачно», а саме «красиво» є визначальним для Ґільєрмо. Наші душі співають в унісон, як дві скрипки в камерному оркестрі. Мені подобається його оригінальне мислення й ставлення до життя. Коричневий «бентлі» везе нас до найдорожчого ресторану. Виходимо. Невисока молода жіночка з немовлям неподалік від входу привертає увагу Ґільєрмо. Він підходить і простягає бідно вдягненій молодиці крупну купюру.
– Скупий ніколи не буде багатим, – відповідає на моє мовчазне здивування. – А бідним треба вірити в дива. Сьогодні вона повірить людям, завтра – в удачу, а післязавтра – у себе.
– Так, це дієвий рушій життя, – погоджуюся з другом. – У мене складається враження, що ти живеш уже добру тисячу літ.
Ґільєрмо сміється.
– І сам так думаю. Маю двадцять вісім, а здається, що всі вісімдесят два… Ми сядемо он там, щоб добре бачити публіку. Люблю спостерігати за людьми. – Прямуємо з Ґільєрмо до віддаленого столика. – Вони такі різні й такі несподівані.
Тонкий аромат білого іспанського вина налаштовує на хвилі розслаблення й тілесного блаженства. Мимоволі спиняю погляд на жінках. Вони розкішні: одні – у вишуканих вечірніх вбраннях, інші – у коктейльних сукнях, та всі гарні й безтурботні. Наші з Ґільєрмо думки, схоже, перебувають в одній площині.
– Що для тебе вродлива жінка, Андреу? – запитує друг.
– О-о-о… Тут багато намішано. Гарна шкіра. Чорне волосся. Постава. Інтелект. Щоб була здорова. Хвора жінка не буває вродливою. Тоді вона втрачає або в зовнішності, або в інтелекті.
Друг зацікавлено слухає й киває головою.
– А чого обов’язково чорнява, Андреу?
– Бо я дуже люблю свою маму.
– Так… Ми, люблячі сини, усі такі, – зі сміхом погоджується Ґільєрмо. – У кожній шукаємо продовження коханої матусі… І ще щоб купляла нам пістолетики, відпускала гуляти з друзями й на риболовлю, не сварила й завжди всміхалася, як мама.
– А я, Ґільєрмо, дивлюся на всіх оцих жінок, молодих і дорослих, і в кожній бачу щось своє, особливе. Я добре розумію, що з кожною з них я провів би різний час. Ми колись студентами жартували одне над одним: з’їдали шоколадні цукерки, а яскраві обгортки наповнювали чимось і підкладали друзям. Так і в житті: ніколи не знаєш, що там, усередині людини, – смак життя чи смак розчарування.
– Ти, Андреу, сказав краще, ніж я хотів би почути, лише одним словом – «людини». – Ґільєрмо неквапно доливає вина в наші бокали. – От я дивлюся на оцих красунь і бачу, як вони не приймають свою природну привабливість. Вони накручують волосся, фарбують у неприродний колір нігті й губи, стаючи під модним макіяжем запорошеними й стандартними ляльками Барбі. Це ж дивно, правда? Ляльку ж зробили за подобою людини, а зворотний шлях від неживого й штучного мені видається смішним. Вони набувають такого вигляду, щоб привернути увагу так само безликого містера Кена. Обманутися, узяти участь у нетривалих шлюбних ігрищах і народити нещасливих дітей.