– Так, лікар Лорена згадувала про вітрянку. У Європі це була дитяча хвороба, а тут викосила майже всіх.
Ми рухаємося до піраміди в центрі. Сонце стоїть наче прямо над нею.
– Це шлях до сонця. – Ґільєрмо ступає на вищерблену часом сходинку.
– А піраміда – це людина? – стаю поруч із ним.
– Можливо… Людина теж виходить із землі, і від неї найбільше залежить, чи буде це основа життя, як і в цій піраміді, – роздумує Ґільєрмо.
– А потім росте, і досвід вивищує її над світом, – підхоплюю факел роздумів. – Ти знаєш, я колись думав: ось піду до школи й усе-усе знатиму. Закінчив інститут – думав, що вже знаю все у світі. Та чим далі, тим більше згоден із Сократом: «Я знаю, що нічого не знаю…»
Ми стоїмо майже на вершині піраміди. Те, що знизу видавалося значущим, зверху стає дрібним мазком великої картини. Так само змінюються думка, людина чи подія з віддалі твого життєвого шляху. Там, за верхівками лісу, білий туман нещільно закриває те, що чекає пізнання. Уява переносить мене в сиву давнину. Ґільєрмо – верховний жрець – дивиться на свій народ.
– Якби ти був правителем, то звідки звертався б до свого народу? З вершини, правда ж? – Друг киває, а я продовжую: – А вершина передбачає мало місця. Ніхто не повинен тиснути на правителя ні своїми порадами, ані…
– Десь я вже це чув, – усміхається Ґільєрмо, – причому зовсім недавно. – Я з віком й справді потребую дедалі менше чужих порад. Друзів, щоб стали коло мене, з часом теж меншає. Це в сім-вісім років ними є всі, кого знаєш. І сходинки, бач, зменшують периметр… Отож, Андреу, ми, два туристи-філософи, дійшли цікавого висновку: піраміда – символ людини. Ходімо подивимося, що давні майя вважали найціннішим у тогочасній людині.
Археологічний музей зустрічає нас майже цілковитою тишею. Лише групка американських туристів стиха перемовляється й захоплено клацає кнопками фотоапаратів. До нас підходить гід.
– Буенос діас… Чим можу допомогти?
– Розкажіть нам, що найцінніше знайшли всередині цієї піраміди? – просить Ґільєрмо.
– О, це, звісно ж, ієрогліфічна драбина, ходімо – покажу. Це найбільший стилізований текст у всій Америці. Спочатку була чверть мільйона кам’яних блоків з ієрогліфами, та дуже багато не збереглося… Ось, прийшли. – Ми зупиняємося перед неймовірно великою кількістю припасованих одне до одного каменів.
Ягуари, люди, кукурудза, фантастичні добрі й злі духи виплели килим прадавніх знань. Кам’яна книга-спогад від мертвих живим. Тисячі вправних рук століттями вкладали силу й мистецький хист у найміцніше, що було поруч. Воно не мало зникнути за жодних обставин. Такі були наказ і воля тих, хто знав щось таємне й особливе. Його до кінця добре не розуміли навіть ті, хто вирізьбив оці знаки.
– Цих людей немає вже цілу вічність… Вони стали пилом, деревами й атомами, а й досі піднімають нас у наших же очах. Я все зрозумів, Андреу, – обертається до мене Ґільєрмо. – Тут те, що додає впевненості цілому сучасному народу. От я пишаюся тепер тим, що є нащадком майя. Мене не бентежитиме відчуття меншовартості чи заздрості ні в Луврі, ні в Римі, ні в Єгипті.
– То оці кам’яні ієрогліфи, говорячи спрощено, є словами? Тоді все правильно: людину підносить над навколишнім світом слово…
Ґільєрмо повільно киває головою.
– Так, це великий дарунок вищих сил, що передається від покоління до покоління… – Несподівано друг зітхає. – Ніколи не думав, що скажу це, та я змучився. Напевно, старію… Ходімо, друже, знайдемо нічний притулок для двох… ні, для одного старшого чоловіка та його молодого друга.
Старий індіанець із найближчого до Копана селища став для нас духом гондураської ночі. У грі темряви й відблисків вогнища він напрочуд схожий на своїх вирізьблених у камені предків. Роки життя в цілковитій згоді зі світом закарбувалися на зморшкуватому обличчі лагідною, доброзичливою усмішкою.
– Смачно? – питає в нас після простої вечері з тушкованого листя з невеличкого кущика біля вогнища.
– Гм, несподіваний смак, – відповідає Ґільєрмо.
– Ми їмо те, що дарує природа.
– А вам неважко тут жити? – цікавлюся в старого.
– Я тішуся з того, що маю, – відповідає індіанець, підкладаючи хмиз у багаття. – Коли почну думати про те, чого не маю, то знищу себе. А згодом – і світ навколо.
– Як це? – прагне зрозуміти Ґільєрмо.
Господар сміється.
– Так, як у казці моїх предків. Ми розповідаємо її своїм дітям та онукам, «Апокаліпто» називається. Розказати?
Ми киваємо головами й ненадовго стаємо цікавими індіанськими дітьми. Тропічний ліс неподалік теж стихає, видаючи лише загадкові шурхоти. Нічні метелики над вогнищем виконують ритуальний танець самоспалення.