– Людина сіла віддалік, заглиблена в похмурі думки, – розпочав старенький. – Зібралися навколо неї звірі й запитують: «Боляче нам бачити твої печалі. Проси, чого хочеш, – і все отримаєш». Сказала тоді людина: «Хочу мати гострий зір!» І відповів стерв’ятник: «Я дам тобі свій!» Зітхнула людина й мовила: «Хочу бути сильною!» І відповів ягуар: «Ти будеш сильною, як я!» Знову людина незадоволена: «Хочу знати всі таємниці землі!» Змія прошипіла: «Я відкрию тобі їх…» І кожна з живих істот піднесла свій дар людині. Отримавши останній, людина встала й пішла. І тоді сова сказала іншим: «Тепер, коли людина стільки знає й уміє, мені стало страшно…»
Лань заперечила: «Людина здобула всі необхідні знання й перестане сумувати». Але сова продовжила: «Ні. Я бачила в людині порожнечу, невгамовний голод. Це він робить її сумною. Це він змушує її чогось бажати. Людина забиратиме й забиратиме, поки одного разу світ не скаже їй: “Мене більше немає. І мені нічого тобі дати…”».
Шлях додому пролягає через щільну завісу тропічної зливи. Автомобільні двірники ритмічно постукують, працюючи на максимальній швидкості. Ґільєрмо напружено намагається розгледіти дорогу. Я теж шукаю дорогу, але всередині себе. Те, що вважав простим та очевидним, тепер видається складнішим за вивчені інститутські науки. Усі люди на землі або коротко-, або далекозорі. Усі-усі, вбираючи запахи, кольори, страхи, болі, радості, хочуть насправді лише захисту, затишку й любові, розкладаючи на безкінечні полички свідомості людей, події, учинки й закони всесвіту. До одних істина приходить здалеку, як до Миколая Коперника, а інші знаходять її зовсім поруч, як Нільс Бор – у мікросвіті. Та і будова атома, і геліоцентрична будова Сонячної системи подібні, як краплина води й наша планета. Уся мудрість повторюється, виростаючи від крихітних атомів до космічних масштабів. Велике фокусується в малому й наче простягає людині знання: «Бери… вчи… поважай».
Людський ембріон на шляху чудових перетворень торкається всіх живих істот планети. Там, у маленькому, криється підказка до розуміння великого призначення людини на цій планеті. Кожен, прагнучи осягнути світ навколо, має передусім пізнати найбільшу загадку – самого себе. Життя – це суміш подій. Приємних для одних, неприємних для інших і буденних для більшості. Кожен вдягає подію в певну емоцію й стає в її світлі або героєм, або приниженою жертвою. Життя – складний мікс драми, трагедії й комедії. Нюанси в значенні слів, що народжують одежу для подій, здатні фатально змінити поведінку людини. Ким бути – героєм чи жертвою? Кожен вибирає сам.
Я розгадав таємницю пірамід. Світом керують тріади. Чоловік – жінка – дитина. Драма – трагедія – комедія. Народження – кохання – смерть. Жертва – герой – байдужість. Чотири трикутники, з’єднавшись у піраміду, стають символом людського життя. Події – її цеглинками. Не існує чоловіка без жінки. Вона не тільки його життя, а й сенс його існування. Немає героя без жертви, як і жертви – без героя. Сильніший – завжди герой. Слабший – завжди жертва. Жертва роздимає свій біль до меж усесвіту. Герой стискає кулаки й робить крок уперед. Я вже був жертвою. Тепер настав час ставати заповзятливим героєм…
Моє особисте апокаліпто станеться тоді, коли я перестану рухатися вперед, – давно це усвідомив. Медичні підручники й довідники знову й знову наповнюють мене правилами, законами й винятками з винятків. Добігає кінця п’ятнадцятий місяць моєї інтернатури. У відділі нефрології завжди стоїть запах сечі. Хворі після операцій ходять із прив’язаними прозорими пакетами, куди повільно збирається рідина. Жіночка, що сидить переді мною, страшенно налякана. Ультразвукове дослідження виявило в неї рідинну кісту на нирці.
– Не переживайте: усе буде добре, – намагаюся вселити спокій у пацієнтку.
Вона киває головою, та очі кричать про переляк. Звісно, статистика невблаганна: у більшості випадків такі кісти з часом з’являються й на другій нирці. Та я їй цього не казатиму. Вирішую вперше зробити тут те, що рідко робив навіть у Львові.
– Ваше лікування буде максимально не травматичним і дуже ефективним. Я проведу його, дивлячись на нирку через екран апарата УЗД. Та ви не повинні рухатися, гаразд? Ви будете відчувати невеличке поколювання чи біль, але не сильні, обіцяю, – упевнено говорю, дивлячись в очі жіночці. – Згода?
Вона згодна. Обколюю знеболювальним нирку. Дивлюся на екран і повільно скеровую шприц у ділянку кісти. Влучив… Обережно витягую рідину. Тепер потрібно припекти оболонку кісти, щоб вона не наповнювалася знову. Закачую туди спирт. Жіночка тихо зойкає.