– Усе, усе, сеньйоро. Ви молодець.
За кілька хвилин вона самотужки повертається в палату. Медсестри й мій шеф дивляться на мене з повагою. На другий день щаслива пацієнтка поспішає додому. Я також щасливий. Увечері дивимося з Ґільєрмо телевізор. Давні майя любили футбол, для них це була гра на виживання. Їхні нащадкилатиноамериканці теж до нестями захоплюються ним. Розпита на зручному дивані пляшка вина кличе нас як не до м’яча, то до інших чоловічих подвигів.
– А ти ніколи не думав над тим, Андреу, що всі види спорту – це секс? – Ґільєрмо, як завжди, несподіваний. Він вловлює мій здивований погляд і продовжує, киваючи на екран телевізора: – Як тобі он цей сперматозоїд, що щойно поцілив у ворота?
Сперматозоїд бігає полем із піднятими руками й волає від радості. Усі інші заздрять.
– І так усюди: ціль одна, охочих влучити багато. А от жінок порівняно недавно почали пускати в спорт. І то лише туди, де потрібно імітувати втечу чи відбивати напад, – роздумує Ґільєрмо. – Теніс, кінний спорт, плавання, біг. Якась гендерна дискримінація, що скажеш?
– Нічого мудрого, окрім продовження гендерної дискримінації: я вже теж хотів би влучити в рідні ворота, – зітхаю, згадуючи Ізабель. – А може, слова «секс» і «сенс» не випадково співзвучні?
Ґільєрмо пускає очима бісики.
– То що, може, доставимо сюди парочку воріт, як ти?..
У роздумах мовчки чухаю щоку. Ґільєрмо йде до телефона.
– А, забув, – повертається назад, – тут тобі лист із дому, – простягає конверт від Ізабель. – То що з воротами?..
Я вже не вагаюся:
– Ні, я пас…
На фото моя пампушечка Марічка – неземна краса. Чорні виразні оченята від Ізабель і моя українська біла шкіра. Аж Ґільєрмо зачудувався, а вразити його непросто. Схоже, я багато пропустив: Ізабель пише, що мала вже спинається на ніжки й навіть промовляє кілька слів. Мене огортає незбагненний смуток. Це, напевно, ревнощі: я хотів би, щоб Марія розуміла й українську. Ота нитка, що пов’язує мене з Україною, хоч невидима, та міцна. Коли зіпнемося на ноги, потрібно буде все-таки відвідати українську родину. Я мушу передати своїм дітям найважливішу часточку їхньої прабатьківщини. Треба буде надолужити це. Добре, що зовсім трохи залишилося до мого возз’єднання з родиною.
У просторій кімнаті ми, п’ятнадцятеро колишніх інтернів, складаємо конкурсні іспити. На кону лише два місця лікарів загальної медицини. Це в Радянському Союзі було неважливо, як ти вчився, – роботу отримували всі. Як жартував наш куратор: «Ті, що добре вчаться, будуть лікарями, а ті, що не вчаться, – головними лікарями». У Гондурасі ж ніхто не хотів ризикувати здоров’ям пацієнтів і своєю репутацією. Тут волілибрати на роботу обізнаних, відповідальних і добре перевірених. Дві з половиною години – і складні тести повністю виконано. Через три дні, коли, схвильований, приходжу за результатом, голова комісії щиро вітає мене й поплескує по плечу.
– Так, сеньйоре Андреу, у вас найкращі результати. А ще дуже добрі відгуки з місць проходження інтернатури. Те, як швидко ви змогли адаптуватися, теж викликає повагу. Вітаю!
Мене переповнює щастя: я виліз на свою піраміду… осідлав коня чи птаха удачі, я… Яка різниця, урешті-решт, якими словами затрубити про свою радість на весь світ! Я лікар. Я зможу забезпечувати свою сім’ю, і це головне…
Я люблю свою роботу. Уже минуло півроку на посаді, тож я можу переконано про це заявити. Мені подобається розв’язувати щоденні загадки діагнозів, роздумувати над симптоматикою й динамікою перебігу хвороб. Хоч яким дивним було б це для самовпевнених перців від радянської медицини, та тут, у країні, яку вони презирливо називають «банановою республікою», рівень медицини та її забезпечення анітрохи не нижчий, а деколи навіть і вищий, ніж в одній із супердержав світу. Лікарська допомога тут не цілком безкоштовна: є і державні, і приватні медичні заклади. Але всюди до здоров’я пацієнтів ставляться дуже відповідально, а до лікарів – вимогливо. Та за зарплату, яка в десятки разів вища, ніж у Союзі, й у двісті, ніж на Кубі, я готовий удосконалюватися, скільки потрібно. За отой невеликий час ми змогли придбати і простору квартиру, і новенький американський «форд». Бідність не тисне більше на мозок і не робить із мене нікчему. Життя налагодилося. Головне, що всі ми разом. Тепер уже моя кохана щодня після обіду поспішає на проходження своєї інтернатури. Після роботи недовго дрімаю біля донечки. Вона першою прокидається, смикає мене за руку й усміхається. Час вставати. Поки нема дружини, розмовляю з крихіткою українською: