– Що, моє сонечко, встала? Панночко Марічко Андріївно, ходімо на горщик.
Маля, що раніше просто здивовано слухало, тепер уже розуміє мене й повторює:
– На горцик.
Моя дівчинка любить цей процес. Вона сидить на своєму синенькому «троні» й прислухається до себе. Проходить десь із півгодини, як дійство закінчується: у малої заокруглюються очі й з’являється задоволена усмішка. Я завжди терпляче чекаю й хвалю її за добре зроблену роботу. Потім розповідаю казку: спочатку іспанською, а потім українською мовою. Інколи нас навіщає Ґільєрмо й на ходу робить ілюстрації. Марічка і я із захопленням дивимося, як на папері оживають казкові персонажі.
– Мені здається, що ти дозрів до того, щоб стати батьком, – серйозно говорю йому.
Друг зітхає й знизує плечима.
– Навіть перезрів. Знайди мені таку, як твоя Ізабель, і я здамся.
Ізабель добре сприйняла мого друга. Вони завжди мають про що поговорити й багато жартують. Ґільєрмо ніколи не приходить у гості без подарунків для кожного з нас. Часом це милі дрібнички, а інколи – солідні ювелірні прикраси.
– Який ти щедрий, Ґільєрмо, – завжди захоплюється Ізабель. – Тобі потрібна вродлива подруга.
– Спасибі, але якщо вона схоче познайомитися зі мною тільки тому, що я щедрий, то краще не треба, – відмітає пропозицію Ґільєрмо.
Та, схоже, моїй дружині передалися в спадок здібності якоїсь кубинської свахи. Уже тиждень слухаю її захоплене щебетання про красуню Кончіту, що працює медсестрою у її відділенні. Вирішуємо в найближчий вихідний запросити дівчину із собою на пікнік.
Зранку довго чекаємо свята повного горщика від Марічки. Вона, схоже, насолоджується нашим очікуванням: сидячи на «троні», мило всміхається й роздивляється забавку.
– То не можна якось пришвидшити? – стиха цікавиться друг.
– Ні, – одночасно відповідаємо з Ізабель і сміємося.
– Бачиш, Ґільєрмо, – м’яко пояснює Ізабель, – це перший процес, яким дитина керує самостійно. І ти, напевно, здивуєшся, але від нього залежать потім сила волі й упевненість людини. Ті, кого зривають із горщика, виростають безхарактерними. Психічне народження не співпадає з фізичним.
– Ти ба, як воно, а я й не знав… – дивується Ґільєрмо. – Відчуваю, що мене з горщика ніхто не стягував достроково… Подяка моїм батькам.
Їдемо за подругою Ізабель. Кончіта вже зачекалася, але не подає виду й приязно знайомиться зі мною й Ґільєрмо. Бачу, що вона сподобалася моєму другові. У неї гарні пропорції обличчя й пружна шкіра. Коли всі поспішаємо до невеликого озерця під скелею, то висока й гарно збудована дівчина викликає захоплення в Ґільєрмо:
– А тебе можна й на конкурс краси відправляти…
– А я вже й була два роки тому, – відгукується дівчина. – на «Міс Усесвіт».
– О-о-о… – видаємо хором.
Дівчина сміється й продовжує:
– Та такі конкурси мають політичну складову… А коли без неї, то вискакує Венесуела. А, не хочу про це, – з розгону застрибує у воду.
– Дивися, яка з них гарна пара, – промовляє до мене втішена Ізабель.
Ми спостерігаємо за тим, як молоді люди по-дитячому змагаються наввипередки. Шкода, що нам не можна так: наша дівчинка у великому брилі потребує нагляду. Малюю паличкою на піску.
– Це для тебе, Маріє. Дивися, ось мама… тепер тато… А тепер малюємо сонце…
Несподівано доня каже:
– Я сонце. Ти сонце. Мама сонце.
– Так, моя хороша, – продовжую я, – сонце всюди, де ти його бачиш. І ти наше сонечко. – Я підхоплюю свою донечку й кружляю з нею навколо дружини.
Ізабель підставляє обличчя сонцю. Трохи згодом сідаємо за обід. Ґільєрмо захоплений Кончітою, і ми всі це розуміємо. Він наливає їй повний бокал і галантно виголошує тост:
– Мушу визнати, що я радий нашому знайомству як поціновувач краси й лікарського фаху. Тож із задоволенням вип’ю за наше близьке знайомство. Якщо ти ще й любиш футбол і гори, то я віддам тобі своє серце, – закінчує напівжартома.
Та дівчина навіть не шаріється, а лише кокетливо всміхається.
– Мушу визнати, що я чула надто багато таких компліментів. – У її голосі несподівано звучать нотки зверхності.
– Але ж, можливо, ти чекала саме на наше бентежне знайомство? – Ґільєрмо гіпнотизує красуню поглядом синіх очей і щирою усмішкою.
– Буду відвертою в колі своїх друзів, – відкидає волосся Кончіта. – Якщо в мене є те, що цікавить чоловіків, то чому я не можу зустріти такого чоловіка, який матиме те, що цікавить мене?