– Так, кохана, ми обоє зараз хочемо чути слова вдячних вилікуваних пацієнтів. Та не наші пацієнти проводитимуть із нами дні народження, свята, підтримуватимуть нас у радості й горі. І не вони, коли постаріємо, зігріють нас теплим словом і підтримкою. Це роблять лише рідні для рідних… Ми влаштуємо свято, що скажеш? Запросимо Ґільєрмо, Кончіту…
Ресторан, гарна музика, море їжі, випивки й фруктів. Запальні латиноамериканські танці поміж розслаблених і радісних людей. Наша улюблениця Марія в білій пишній сукенці енергійно вихиляється коло нас, намагаючись повторити танцювальні рухи. Ізабель сміється й говорить, нахиляючись до мене:
– Яка я щаслива, Андрі! Заради такого свята готова вагітніти й народжувати знову й знову!
Ґільєрмо не зводить захопленого погляду зі смаглявки Кончіти в яскраво-червоній сукні. Коли його, ставного красеня, жінки запрошують до танцю, Кончіта квапиться до найближчого вільного кавалера й звабливо витанцьовує неподалік від нашого друга.
– Бачиш, як розпалює апетит художника? – дивлячись на них, сміється Ізабель.
Та коли розходимося, подруга просить відвезти її додому, а на цікаву пропозицію продовження свята від Ґільєрмо відказує:
– Ні, красеню, спасибі. «Кохання – це повна капітуляція не тільки тіла, а й душі», – я це пам’ятаю. Моя душа ще не готова до капітуляції. Я вмію вчитися, спасибі…
Розпалений Ґільєрмо скрушно зітхає.
– Усе життя підозрював, що вчительство – це не моє…
У найближчий вихідний вирішуємо поїхати за місто. На жаль, з жіночого товариства в нас лише Марічка. У вагітної Ізабель впав тиск, і в неї залишилося єдине бажання – спати, а Кончіті випало чергування в клініці. Донечка безупинно щебече, мило змішуючи іспанські й українські слова. Ґільєрмо лише крутить головою й сміється.
– І як ти лишень розумієш оцей суп? Чи не простіше для тебе й дитини говорити лише іспанською?
– Нічого, нехай. – З гордістю гладжу чорняву голівку Марії. – Один розумник сказав: «Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина». Вони їй не зашкодять.
– Яка вона, твоя Україна? – запитує Ґільєрмо.
– Дуже гарна. У ній багато лісів, полів, чистої води, і там не так спекотно, як тут. Люди дуже працьовиті.
– То вона, напевно, дуже багата? – припускає друг.
Якийсь час мовчу, бо не все так просто передати кількома словами:
– Вона є дуже багата, але і… дуже бідна.
– Як це? – не розуміє Ґільєрмо.
– Влада витягує з країни дуже багато, але витрачає все на себе й на гонку озброєнь, тому й людям нічого не перепадає, – нарешті знаходжу просте формулювання причин парадоксу.
– А люди? Чому люди не бунтують? – дивується друг. – Що, у вас мало людей? Напевно, менше, ніж у Гондурасі?
– Ні, Ґільєрмо, українців у десять разів більше, ніж населення тут. Просто винищують нас зі всіх боків і залякують. Для кожного покоління знаходять свою сокиру. Напевно, лякливими й обережними ми стали вже генетично.
– А що, немає своїх героїв? Як у нас вождь Лемпіра?
– Були в нас герої. Одних – пам’ятаємо, інших – змусили забути й замінити на зручних. А тепер… А тепер усі наділи поверх вишиванки маску жертви й терплять.
– А ти? Ти не захотів бути героєм?
– А що я, Ґільєрмо? Я захотів стати лікарем. З мене вийшов би поганий герой. Мене, як і всіх, з дитинства заганяли в рамки й контролювали. У нас неконтрольовані й самостійні не виживають. Та й відчайдух без підтримки людей знаєш як називається? Шизофренік. Бунтівник. Дивак. Але не герой. Герой веде когось за собою. А тут… – Я махнув рукою. – Залякані всі надто. Кожен рід тягне за собою довгий віз убитих владою. От, – згадую наше перебування на Кубі, – казали, що підлітком Фідель Кастро підтримав бунт селян проти власного батька, уявляєш? Мені важко помислити, що таке було б можливим у Союзі. Такий незгідний валив би сосни в тайзі до старості.
– Цікаві бувають країни, – покрутив головою Ґільєрмо. – У нас тільки щось не те – одразу або переворот, або зміна влади. Хоча… Не буду засуджувати: он, у сусідній Гватемалі вже понад двісті тисяч убитих у громадянській по суті війні. Я не знаю, як це – ховати рідних. І не хочу знати… Приїхали. Ти хотів колись до фламінго. Злива тоді перешкодила.
Ми виходимо з автомобіля. Ось він, мій бажаний ідеал краси й свободи зблизька. Величезна зграя граційних фламінго ритмічно рухається, виписуючи кола зеленкуватим мілководдям. Птахи одночасно піднімають голови, вивчають нас, а відтак злагодженим організмом знову починають рожевий танець життя. У них немає вожака, звичного для людей, – того, якого спочатку звеличували б, а потім ховали в чорній дірі забуття. Фламінго розуміють одне одного без слів. Їхній вишуканий полонез відбувається зовсім без штовханини. У них, мабуть, колективний мозок і одна душа на всіх. У ропі повільно вишукують мікроскопічну живність. Вони нікого не вбивають, щоб жити. Нікого не утискають і не займають чиєсь місце. Їхнє кохання святе й незрадливе, допоки малеча не зміцнить крила. Їхнє найвище призначення в цьому світі – бездоганна краса й гармонія з усім живим на планеті. Це символ мого тривалого руху до здійсненої мрії. Колір птахів вражає. Він насичено-рожевий. Діти заходу й сходу сонця, його живі промінчики на нашій планеті.