– Так виглядав колись мій улюблений львівський молочний коктейль із подвійним малиновим сиропом, – говорю в задумі.
– Що таке «малиновий»? – запитує Ґільєрмо.
– Малина – це найсмачніша дика ягода в Україні, – відповідаю, і щось сумне тенькає всередині.
Відпускаю донечку розім’яти ніжки.
– Цікавий колір, – задумливо говорить друг. – Гм… Треба буде пошити собі такий костюм. – А що? – перехоплює мій здивований погляд. – Головне – упевненість, і ти в цьому гарний приклад для наслідування. Чому я маю копіювати когось? Що, я не можу теж бути законодавцем моди? Мені подобається. Це ж не образить когось… Треба подумати… – Ґільєрмо повертає голову вбік і зненацька кидається в бік Марічки.
Вчасно, ой як вчасно… Марічка впритул наблизилася до змії. Ґільєрмо тримав маленьку на руках, а вона наполегливо тягнулася в бік доволі великої гадюки. Блискуче тіло неквапом щезає в траві, залишивши по собі стару шкіру.
– Це кайсака – найотрутніша гадюка в нас… Живородна, до речі. Навіть новонародженими вони мають смертельну отруту. Пощастило, що вона трохи знесилена, а то б… – Ґільєрмо промовисто дивиться на мене.
У мене й так уже трусяться руки й ноги. Добре, що маленька не знає, яка небезпека їй загрожувала. Тепер я не спускатиму її з рук. Ґільєрмо обережно піднімає стару шкіру кайсаки й задумливо розглядає на сонці. Вона прозора й із цікавим візерунком.
– Навіщо вона тобі? – запитую.
– Ти знаєш, я не фаталіст, та думаю, що у світі немає нічого випадкового. Настав час і нам із тобою вилазити зі старої шкіри й рости далі. В Америці є одне плем’я – пірухана, де люди протягом життя змінюють кілька імен. Кожне нове ім’я – зовсім інша особистість, адже людина теж виростає зі старої шкіри. Що думаєш?
– Думаю, що якраз нещодавно я наростив нову. Треба в ній іще трохи пошикувати.
– А моя якось уже набридла. Так… Рожевий костюм і… – якось урочисто розпочав Ґільєрмо й не закінчив.
– І що?.. – хочу почути закінчення.
Та друг дарує мені широку білозубу усмішку у відповідь і лише одне загадкове:
– Побачиш…
На їхньому весіллі гуділа вся Тегусігальпа. Хтось – усередині найбільшого ресторану міста, а хтось – за його високою огорожею. Наречений із високого й плечистого Ґільєрмо вийшов розкішний, а його костюм кольору фламінго викликав подив і непідробне захоплення. Коли Ґільєрмо вів наречену до вівтаря, то був найвродливіший з усіх богів-красенів минулого й сучасного. Він випромінював упевненість і чоловічу силу. Біло-рожева сукня Кончіти дуже пасувала до його костюму. Молодята були казковою парою людей-фламінго. Тиждень їхні весільні фото не сходили з перших сторінок газет. Через півроку на модні подіуми Південної Америки вийшов рожевий чоловічий костюм. Нова сім’я вирушила у весільну подорож світом. Ґільєрмо виглядав щасливим. Чесно кажучи, я переживав, щоб Кончіта не зіштовхнула мене з високої сходинки на життєвій піраміді друга. У Гондурасі він став мені братом по духу, рідним і потрібним не менше за Ізабель. А інколи – і більш важливим…
Домінік народився трохи кволим. Аналізи його не мали відхилень, проте малюк потребував багато уваги й часто капризував. Ізабель не відходила від сина. Вона стала вимученою та якоюсь безбарвною. Мені здається, що навіть коли ми кохалися, вона не могла розслабитися, а відтак поспішала до сина. Якось непомітно ми віддалялися через це. Та і я був не святий: доводилося багато й напружено працювати, щоб заробити гроші та ім’я.
Доволі швидко я став відомим лікарем у Тегусігальпі. Усі дивувалися влучності діагнозів та ефективності призначеного лікування. Проте нікому не треба було знати, що мене гнав угору величезний страх. Страх поставити неправильний діагноз. Страх стати причиною фатальної помилки. Страх втратити довіру людей, які щиро дивилися мені у вічі з надією. Цей страх не давав спинитися в розвитку: я жадібно перечитував найновіші наукові статті зі всього світу. Інтернет, що щойно почав переможну ходу планетою, досяг мого дому й перевернув усталений світогляд догори дриґом. Я читав і всотував важкодоступну раніше інформацію з медицини. Перелік можливих варіантів встановлення діагнозу весь час зростав із прогресом різноманітних досліджень, генетики й технологій. Можна пропрацювати лікарем і п’ятдесят років і не помітити того, що вже багаторазово просигналило схожими випадками в інших колег. Інтернет збирав протоколи лікування звідусіль і відкривав очі тим, хто стояв на порозі лікарської помилки. У світі фармакології теж були свої цікаві підводні течії: ті ліки, які вважали основними й незамінними, час від часу з тріском падали з вершини в прірву забуття. Жадібні й безпринципні компанії випускали пігулки, приховуючи їхній справжній побічний вплив на організм та натомість вип’ячуючи в рекламі окремі, потрібні ефекти лікування. Підтасовка результатів тестування ліків ставала страшною таємницею збагачення фармацевтичних корпорацій. У двадцятому столітті людство прийняло вже вдосталь морфію за рецептами, жахнулося від появи безногих і безруких дітей після вживання вагітними талідоміду, з цікавістю протестувало на собі ЛСД, за стражданнями немовлят дізналося про наслідки лікування ібупрофеном…