– Любий, які там новини на роботі? – кидає в мій бік погляд Ізабель і збирає вечерю на стіл, заклопотано вишукуючи щось у холодильнику.
– Усе нормально, – відповідаю я, як і зазвичай. – Як там наші діти?..
Якийсь елемент несправжнього є і в мені, і в дружині. Воно було б непомітним для тисяч сторонніх очей, та не для мене… У пам’яті залишилися яскраві картини нашого печерного кохання, незабутні вечори й ночі у Львові та на Кубі. Час наче омивав полотна спогадів чистим весняним дощем, і вони мінилися новими відтінками. Згадуючи все це, я насолоджувався тими митями, як чудовим серіалом, продовження якого, проте, не мало тепер такого яскравого й чуттєвого сюжету. Може, це говорить мій егоїзм кохання? Чи просто егоїзм, здатний відсунути навіть базові інстинкти? Життя не кавун: ніхто з нас не може поділити свою душу на рівні частини між усім, що вважає дорогим у житті. Напевно, після одруження й батьківства моя робота все-таки урвала собі більшу скибку. Адже сім’ю я вважав чимось стабільним і таким, що завжди буде поруч.
– Може, заведеш собі коханку? – порадив якось під час зустрічі за пляшкою віскі Ґільєрмо. – Нічого так не розганяє кров по тілу, як нова жінка. Тоді наче заново народжуєшся, – солодко потягнувся у фотелі.
– А ти вже народжувався після Кончіти?
– Вона ще не давала підстав, справляється добре. Нехай у мене не завжди прибрано й вчасно випрасувана сорочка, але я… – Ґільєрмо задоволено примружив очі. – Я почуваюся коханим. Дружина виділила мені найкраще місце у своєму житті. Знаєш, вона каже: «Діти колись підуть, а я залишуся з тобою. Тож спочатку ти, а потім діти…» Але, як відчую щось подібне до твого, то не вагатимуся. Я не кінь, сам собі пута надівати не стану.
– Напевно, Ґільєрмо, я просто виріс зі своєї шкіри… Як та кайсака – пам’ятаєш, тоді, кілька років тому? – Віскі прояснило думки й пустило їх у вільне плавання.
– Добре, що ростеш, – усміхнувся друг. – Це шлях до вершини. Опісля тільки вниз.
Раптово я зрозумів, чому все, що доти здавалося прийнятним, почало бачитися сірим і надокучливим. Моє розмірене життя ставало плавним спуском із вершини. Бунтівник, що завше сидів усередині мене, почав нудитися й просити руху вперед. Залишалося пильно роззирнутися в пошуках наступної своєї вершини. Доля завжди вправно робила розмітку мого життєвого шляху й надсилала сигнали, а я просто мав побачити їх. Людина, що запитує, завжди отримує відповіді. Тканина невидимої темної матерії Всесвіту плавно перекочує запитання й пружинить інформацію-відповідь якомога ближче до тебе. Вона не завжди в словах, буває і в снах, у зустрічах із потрібними людьми, у випадково підслуханих розмовах…
Минуло майже два роки, і нарешті одного вечора я знайшов свій дороговказ в інтернеті. Спасибі тобі, світова павутино! Католицький університет Святого Понтифіка в Ріо-де-Жанейро оголошував міжнародний конкурс на навчання за напрямом «Естетична медицина». Втупившись у монітор, я довго зважував плюси й мінуси нової мети. Вона потребувала всього мого попереднього лікарського досвіду й водночас надихала рухатися вперед. Той прогрес, як не дивно, був продовженням моєї дитячої мрії про бездоганну красу й нові світи. Новий світ потребував як не зречення, то часткового жертвоприношення від зручного й усталеного світу сьогодення. Та геть роздуми: ще не відомо, чи я пройду. Подам резюме й усі необхідні документи, а там час покаже. Мимохідь повідомив новину Ізабель. Дивно, та вона зреагувала спокійно: