Що відчуває людина, дивлячись на енергійних і струнких людей навколо себе? Доки це бажання бути серед них, доти й вона молода. Я почав бігати вранці. Серце гігантського міста – вічнозелений парк Барра-да-Тіжуко з понад ста тисячами дерев-велетнів. Місця завжди у всіх великих містах або бракує, або бракує катастрофічно, та ще століття тому бразильці зрозуміли, що ліс для них – основа життя, і віддали центр Ріо частинці тропіків так, як віддають найкраще місце найдорожчому гостеві. Тут не просто викохана сонцем і людьми величезна зелена зона. Парк змушує людей сприймати світ крізь призму живої зелені й симфонію звуків її неймовірних мешканців. На широких алеях Тіжуко щоранку можна зустріти сотні спортивних людей. Стрункі, різнокольорові, білозубі, вони стають часточкою енергії завше молодого тропічного лісу. Кожен рух м’язів відгукується викидом у кров ендорфінів – гормонів радості й щастя. Є й легший шлях до їх вироблення – догодити собі смачними наїдками, але це шлях ледачих. Або моїх майбутніх пацієнтів. А моє тіло й моя професія повинні злитися в єдине ціле, щоб створити цілковиту гармонію і для мене, і для потенційних пацієнтів. Після годинної пробіжки тут я дістаю енергію усміхатися, навчатися й цікавитися життям навколо. Насправді всі, як і я, пробігають через живу зелену модель людського суспільства. Люди ж зовсім як рослини в тропіках: одні стрімко йдуть угору, обходять і використовують інших; деякі вражають буйним цвітінням, коло них плодоносять інші, неподалік мовчки вмирають старі велетні. Проте вони не нарікають одне на одного. Просто поєднують усі земні стихії, відгукуючись життям на сонце, тепло й воду.
Тут не помітні сліди смерті. Це безперервне свято життя. З перемогою вічної молодості, кохання й руху вперед. Біжу, вдихаю нові несподівані квіткові аромати, усміхаюся привітним людям. Ми всі вчимося поважати і ліс, і одне одного. Істина сонця, істина лісу… Тоталітарні Радянський Союз і Куба видаються далеким і неприємним спогадом. Шкода, що гарні країни з волі диктаторів перетворюються на суцільну розбиту шибку. Тільки тепер я відчув смак справжнього життя. Потрібно навчатись у тропічного лісу. Зрозуміти, що в кожного свій час зростання, цвітіння й дозрівання думок. Такий, а не інакший, і його треба прийняти, а не критикувати й нав’язувати щось інше. Думаю, що тоді сонце істини зійде над лісом. Повага до природи й турбота про ближнього – те, що забезпечує наш рух уперед. Це як основна заповідь лікаря. Не нашкодь… словами, ідеями, звичками, вчинками святу життя.
Ось я і вдома. Мій новий друг Чучо вже чекає на мене. Маленька чорна мавпочка-ігрунка трясе верхівку дерева біля мого вікна, смішно шкірить зуби й витягує губи.
– Зараз, Чучо… Уже б ти краще до ближнього базарчика приписався, – бурчу й простягаю мавпочці банан.
Тваринка блимає на мене вдячними оченятами-намистинками й починає снідати. Ранкове сонце, що виринуло з Атлантичного океану, стрімко набирає висоти й починає припікати. До полудня стане неймовірно спекотно – потрібно поквапитися до університету.
Лікар Сілва пригладжує рукою густе волосся й розправляє брови. Кидає на мене лукавий погляд.
– Що, заздриш мені, правда? З таким лісом на лобі й парасолю можна інколи вдома забути. Брови – моя візитівка. Вони подобаються жінкам: поліпшують їм настрій. Бути смішним – частина мого іміджу. Заходь, – пропускає мене вперед мій шеф.
Його кабінет обставлений комп’ютерами, стелажами й безліччю фото «до і після». Зацікавлено роздивляюся жіночі обличчя. Пан Алваро теж милується своїми роботами.
– Жінки так схожі на маракуйю… Андре, ти куштував маракуйю?
– О, так. Це неперевершений смак коктейлю з ківі, суниць, абрикосів і персиків, – киваю головою.
– От юна жінка – це молодий плід маракуйї, тугий, блискучий і смачний. А проте, коли він уже трохи полежить, то стає набагато смачнішим і солодшим. Тільки оболонка зверху геть зморщується, – зітхає лікар Сілва. – Повернути молоду оболонку маємо ми, – кидає на мене хитрий погляд. – Тоді маракуйя стає божественною і на вигляд, і на смак. І буде м-м-м… – Пан Алваро цілує складені пальці рельєфними губами.
Мені подобаються шеф і його цікаві думки. Мовчки всміхаюся. Наставник продовжує:
– Ми не відрізняємося від тих, хто виробляє, наприклад, туфлі. І вони, і ми продаємо емоції, які покращують настрій людини. І основний наш, так би мовити, клієнт, – це жінка. Дами становлять дев’яносто відсотків наших пацієнтів. Вони взувають на свої гарненькі ніжки туфлі зі шкіри страуса, обтягують мереживними трусиками плаский животик і задок, як у бушменської богині кохання, несуть попереду бюсти, як у Памели Андерсон, копилять виразні губки й нарешті починають собі подобатися. Це найголовніший результат нашої роботи. Ну що, розпочинаємо шліфування нового фахівця бельєзи? – поплескує мене по плечу лікар Сілва.