Віват, секс! Віват, неоціненний Божий подарунку! Ти сіль людського життя, причина радості, драми, трагедії! Ти цивілізація, мистецтво й війни… Усе живе просто спарюється. У сезони дощу, тепла чи надміру їжі. Йому не дано права керувати чуттєвою насолодою власного тіла. Лише для продовження роду. Віват, людино!
Десь там, у невідомих запилених трактатах і давніх сувоях Ватикану схована страшна правда післясмертних мук. А чи неправда? Чутки-страхи, закріплені холодом сніжних зим, довгими годинами сутінків і кривими тінями-примарами, породили в душах Старого світу сумніви, потрібну слухняність, фальшиву цнотливість одежі, думок і поведінки.
Віват, сонце! Віват, життя! Щасливі в незнанні ті, кого відділяє від бібліотек Ватикану Атлантика! Муки тропічної темряви недовгі. Це лише бажана прохолода. Нема коли дивитися у вікно в очікуванні світла чи тепла. Радощі життя, а не далекі загробні вже тут! Фієста-а-а!
Віват, жінко! Усміхнена, молода й відкрита для кохання! Ти, що ввібрала ритм африканських тамтамів, колір і смак місцевого шоколаду, відвагу й відречення білої жінки від середньовічної інквізиції й народилася тут новою Афродітою за подобою Землі-матері! Віват, маракуйє!
У жорстокому Середньовіччі впали жертвами безглуздих уявлень про красу тисячі безневинних красунь. Важку свинцеву пластину – на юні груди іспанок, щоб не росли, бо некрасиво… Тугий аж до непритомності корсет для фігури а-ля «пісковий годинник» – це гарно… Перетягнуті бинтами до повного каліцтва ноги-ратички китаянок – терпи, це красиво… І – ще до сьогодні – звіряче обрізання дівчаток-мусульманок. Це потрібно. Оргазм – гріх. Не треба тобі його в житті, як і клітора… Ти додаток до сильнішого, до чоловіка…
Тільки не тут! Тут оргазм уже й негайно! Усе, що є в Ріо, красиве, молоде, життєлюбне. Тут криється зародок нової гармонійної раси, що витягне світ із диму, фальші й воєн! Геть чернечий послух! Жаль, трагедію, усі-усі маски геть! Кохання обертає й тримає Землю… Віват, любове!
Захоплення починає вистрілювати стиснутою пружиною. Ми пританцьовуємо на трибунах і палко цілуємося з Ізабель. Неподалік туристи з Німеччини залишили на собі з одягу лише чудернацькі окуляри. У світлі різнокольорових прожекторів відбувається радісна зустріч первісних дикунських племен із блискучими інопланетянами. Кожен глядач усією душею ввібрав неземну красу голих струнких богів і богинь і вже поєднав своє «я» з ними. Не з манірними й зверхніми богами-вішалками фешен-подіумів, а ось із цими – з плоті, молодості й самби.
Я знову закоханий. У передранкових сутінках виціловую й гладжу вигини тіла дружини. Коли зупиняюся на животі, вона ніяковіє й легенько відштовхує мою руку:
– Тепер мені якось незручно перед тобою через те, що він не плаский.
– Ти колись казала, що неідеальних люди схильні любити більше, – шепочу над ніжним обличчям.
– Так… Але зі всіх правил є винятки. Не всі ж ділять ліжко з пластичним хірургом, – зітхає Ізабель.
– Так, колись ми це виправимо, не біда. Це дурниці. Думаю, це твій славетний перфекціонізм.
– А може, вплив красунь із карнавалу?..
– Може. Але ти знаєш, Ізабель… Може, це й дивно звучить, але саме завдяки цим красуням я зрозумів, що дуже, дуже сильно кохаю тебе. Сьогодні красу можна виліпити чужими руками – яку схочеш. Люди навколо стають схожими на прекрасні античні статуї. Милують око, але не чіпляють за душу. А от спільні спогади, емоції – це тільки наше. Тож ти зі своїм непласким животиком для мене найбільш бажана на цій планеті.
Очі Ізабель зблискують зрадливою сльозою. Вона обіймає мене й повільно цілує. Чогось згадую нашу студентську печеру кохання. Сила прибуває в мені… Добре, що пристрасть повернулася.
Увечері йдемо з дітьми до найбільшого в Латинській Америці океанаріуму «Аква-Ріо».
Тут хочемо заночувати. Матраци всередині скляного тунелю зайняті глухонімими дітьми: раз на місяць Національний інститут освіти глухих привозить сюди особливу малечу для ознайомлення зі світом і розвитку мови жестів. Нам іще пощастило з квитками.
– Які вони гарні, – з жалем у голосі говорить Марія. – І такі бідолашні…
– Хто, доню? – розглядаю скляне склепіння над собою.
– Оці глухонімі діти…
– З ними все буде гаразд, якщо їх не жаліти. Та й вони не знають, що чимось відрізняються від нас. Вони ніколи не чули мови, тож…
– Але вони ніколи не дізнаються, як багато важать для своїх тата, мами чи інших людей.
– Чому? Дивися, доню. – Ізабель складає пальцями сердечко, усміхається й показує його Домініку.