– Привіт, тату! – Моя Марічка вже справжня красуня. Вона щиро рада мене бачити. – Тату, а я вже вирішила, ким хочу бути! Психологом! Або психотерапевтом!
– О, це добре! Ти можеш навчатися тут, у Ріо. Португальську вчиш?
– Звісно, тату!
– А Домінік де? Мама?
– Домінік на тренуванні з альпінізму в дядька Ґільєрмо. А мама… зараз покличу.
Ізабель виглядає геть виснаженою й ледь тамує кашель. Геть нічого не розумію.
– Що з тобою?.. – з тривогою вглядаюся в монітор.
– Нічого, Андрі, зовсім нічого, – намагається всміхнутися дружина. – Вечеряла й дивилася телевізор… Просто вдавилася, ніяк не можу відкашлятися.
– А-а-а, буває, – усміхаюся. – Я до вас приїду за пару тижнів.
– Не варто, Андрі, – раптово заперечує кохана. – Діти хочуть подивитися музей майбутнього в Ріо… Нехай ми до тебе через місяць, згода? – і знову закашлюється. – Ох уже ця каша… Вибач, іду викашлювати. Па, любий. Через місяць чекай на нас. Бувай.
Зв’язок урвався, а я ще довго сидів перед чорним екраном. Якась каша, кашель, «не треба»… Ну що ж, через місяць, нехай…
Дивно, як швидко йде вперед наука! Ті імпланти, що зовсім недавно виробляли зі шкідливим силіконом, тепер успішно поєднують інертний матеріал, чудову пружність і дивовижну міцність. Тепер штучні груди можуть навіть урятувати життя під час автомобільної аварії, зменшуючи травматичну силу удару. Поява інших драглистих і пластичних речовин – філерів – дозволила успішно вирівнювати глибокі зморшки. Світ не стоїть на місці. Дедалі більше розумію, що для мене єдиний спосіб перебувати в рядах успішних лідерів – постійно навчатися. Вечорами сідаю вчити англійську мову, бо нею написано багато цікавих для мене наукових праць. Немає часу для телевізора й самозаспокоєння. Хоча мій любий і поважаний шеф не надто переймається пошуками ультранови-нок, проте і його прості на перший погляд думки дають несподівану й цікаву поживу для мого розуму.
– Відкрию тобі найбільший свій секрет, Андре, – сказав він якось за обідом, укотре вислухавши мою захоплену розповідь про перспективну медичну технологію. – Насправді жіноче щастя від нас зовсім не залежить. Ну, може, хіба трохи… – перехопив мій здивований погляд. – Телефонував мені якось колишній учень зі Штатів… Нещодавно там один експеримент провели: дали дівкам поносити футболки. Чотири з них були красуні, а шість – ні. Вони бігали, пітніли, спали в тих футболках. А через два дні зняли. І от, Андре, – шеф смішно крутить головою й сміється, – то ж треба було таке придумати… Ну, от, дають ту одежу чоловікам нюхати. І вони всі – затям, Андре, усі без винятку – правильно визначили футболки красунь! За запахом, як і належить справжнім самцям. А здогадуєшся, яке пояснення тій чудасії? – дивиться на мене хитрим поглядом лікар Сілва. – От подумай і скажи…
Я задумався. Дещо пригадав:
– Ви знаєте, колись мій друг Ґільєрмо, митець із Гондурасу, теж брав участь у подібному експерименті: кількох художників відділяли перегородкою від сторонніх людей, і вони малювали незнайомців за словесним описом. Спочатку художники малювали портрет людини з її слів, а згодом – іще один, тільки вже зі слів спостерігача. Що цікаво: усі портрети, намальовані зі слів самої моделі, показували людину більш непривабливою. Тож ми схильні сильно перебільшувати свої вади. А сторонні бачать у нашій зовнішності плюси.
– Так, завдяки цьому ми й можемо сидіти в цьому ресторані, Андре, – сміється дон Алваро.
– А щодо вашого експерименту… Схоже, є пояснення… Запах – результат змішування хімії гормонів та емоцій…
– Правильним шляхом ідеш, Андре. Люди з твого експерименту, як і всі, що почуваються невродливими, хвилюються, дратуються, переживають. Це виливається і в слова, і в запах. Їхній запах – це запах знервованої самиці, невпевненої в собі. Красуні щасливі, і це лине від них із секрецією в запах. Доки жінка не буде впевнена в собі, доти її не помічатимуть чоловіки. Її запах стане запахом красуні після змін у голові.