– Прийми цей біль, Андре. Змирися й прийми. Тоді ти зрозумієш ту любов, якою вона тебе захистила. Вона буде з тобою поруч. Насправді ти ж сам знаєш, що саркома невиліковна… І вона знала. Тому найкраще, що могла зробити, – подбати про майбутнє твоє й дітей.
Кончіта зітхає й додає:
– Вона знала, що, як скаже тобі, то ти покинеш навчання в Бразилії… Ізабель не хотіла, щоб її хвороба стала твоїми путами.
– Воно-то так… Але боюся, що її жертовність стане моїми путами…
Витираю кулаком сльози. Не можна мені бути слабким. Так, діти… Життя триває…
Майже епілог
– Андре, любий, ти готовий? – поспішає до мене Паула.
– Допоможи зав’язати краватку, серденько, – обертаюся до неї.
– Готово, – тендітна жінка зробить це навіть навпомацки.
– Дякую. Твої руки вправні завжди й усюди: і в клініці, і вдома, – усміхаюся до своєї красуні.
– Мені здається, до цієї сорочки більше пасувала б та фіолетова краватка, куплена під час симпозіуму в Монте-Карло, – довго й прискіпливо оглядає моє вбрання Паула.
– Сьогодні до мого настрою пасує зелений. Це колір надії й молодості.
– Андре, щось мені здається, що ми вже трохи розминулися з молодістю, – усміхається Паула, поправляючи біляве волосся перед дзеркалом.
– Так, не зрозумів, – кидаю погляд на жінку, – чого вже серце й тіло потребує?
– Серце все ніби влаштовує, а от підтяжку повік годилося б зробити, – складає губки «качечкою» і вичікувально дивиться на мене.
– Зробимо… Нехай розсмокчеться наплив отих майбутніх конкурсанток «Бум-буму».
Імпланти в сідницях – тренд останнього десятиліття. Щоб пружні м’ячики сідниць збуджували погляд і фантазію під час ходьби чи засмагання на пляжу Копакабани. Або ж створювали звабливу лінію силуету. Або принесли перемогу в національному конкурсі сідниць «Бум-бум».
– Усе-таки через два місяці десята річниця, як ми разом, пам’ятаєш? – м’яко запитує Паула. – Тоді матимеш змогу догодити й серцю, – ніби мимохідь промовляє, відкриваючи дверцята нашого автомобіля.
– Так, я пам’ятаю, – киваю головою.
Насправді забув. Ношу в голові дати міжнародних зустрічей і симпозіумів. Дні народження Марії й Домініка. Дні зустрічей із Ґільєрмо. Дні народження своїх батьків. І ще одну дату, яку найбільше хотів би забути, та чомусь не можу. У цей день іду до церкви й довго слухаю заспокійливий спів хору. А потім до повного виснаження й сутінків граю в теніс. Щоб знесилити тіло й чимшвидше заснути. Так уже майже шістнадцять років… Паула збоку кидає на мене кілька уважних поглядів, та я мовчу.
– До речі, Андре, сьогодні можемо піти на концерт Адріано Челентано. Як тобі?
– Люблю старого шибеника, – усміхаюсь у відповідь. – Та сьогодні хочу побачитися з донькою. У неї день народження скоро.
Паула розуміюче всміхається.
– Так, і мені до сина в Белу-Орізонту треба з’їздити. Мої онучки такі гарні…
Моя клініка затишна й сучасна. Маю багато постійних клієнтів. Інколи думаю, що вони свідомо хочуть зазнати болю перед кожною важливою подією в житті. Байдуже, радісною чи сумною. Напевно, біль підсилює радість у першому випадку, а в другому – притлумлює розчарування. Схоже на те, як використовують біль від шрамування під час обряду ініціації хлопчиків африканських племен, а чи від татуювань у племен маорі або від спилювання зубів у молодят Індонезії. Той, хто пізнав біль, більше цінує життя – отакий дивний людський парадокс досягнення гармонії душі й тіла. Він став однаково дієвою аксіомою і для дикунських племен, і для розвинених цивілізацій. Сьогодні нема операцій. Залишаю клініку на лікаря Паулу.
В аудиторіях медичного університету зовсім не відчувається тропічна спека. Усе-таки з настанням квітня-травня стає на два-три градуси прохолодніше. Ось вона, потрібна аудиторія. Обережно прочиняю важкі двері. У напівтемряві знаходжу вільне місце. Десятки студентів уважно слухають молоду викладача психології. Моя Марія впевнена й переконлива.
– Світ емоцій, слів і подій навколо стає тим, що ми називаємо школою життя. Одні в ній успішні учні, а для інших той самий урок стає надто важким для засвоєння. Одні люди можуть дати нам крила, а інші – штовхнути в прірву депресії. Важливо, щоб у момент духовного дозрівання біля нас був той, хто б добрими словами підтримки зростив оті крила. Знайомтеся, це Томас Едісон, винахідник. Колись його мати заплакала від прочитаного листа зі школи. «Мамо, чому ти плачеш?» – поцікавився маленький хлопчик. «Від щастя, сину. Директор пише, що ти настільки розумний, що школа тобі не має що дати…» Лише багато років по тому дорослий та успішний Едісон дізнався жорстоку правду: тоді його відрахували за неуспішність.