Алін стрельнула очима на мене, потім на фотографію, знову на мене, і за виразом її обличчя було помітно, що вона повірила.
— То ти кажеш, його справжнє ім’я було Абрахам?
Я кивнув.
— Як він поживає? — запитав Елмер. — Напевне, постарів. Досить давно ми вже його не бачили.
— На жаль, — сказав Мілард, — кілька місяців тому він помер.
Над столом прокотилася хвиля скорботи.
— Співчуваємо твоїй утраті, — мовив Джозеф.
— А як це сталось? — запитав Реджі.
Ферн глянула на нього суворим поглядом.
— Придумав, що спитати!
— Та нічого, — озвався я. — То був порожняк.
— Боєць до останку, — зауважив Елмер та підняв свою склянку із чаєм: — За Абрахама.
Усі за столом підняли свої склянки та повторили в один голос:
— За Абрахама!
Усі, крім Емми.
— А що відомо про тих, із ким він подорожував? — запитала вона.
Джун ізнову почала гортати альбом.
— Чоловік у костюмах та з сигарами, то був його приятель. Він приходив до нас та допомагав нам майже стільки ж, скільки й Ґанді. — Вона перегорнула ще один аркуш та провела по ньому пальцем, поки не зупинилась на портреті молодого Ейча, яким той був багато років тому. — Це стара світлина, — сказала вона. — Але це він.
Джун не помилилась. Фотографія була доволі старою, але це незаперечно був Ейч — те саме обличчя і ті самі очі, які, здавалося, лише за мить устигали побачити вас наскрізь. Губами він тримав незапалену сигару. Він виглядав як людина, котра має важливіші справи, ніж позування для фото і котрій не терпілось повернутися до їхнього виконання.
— Він був партнером Ґанді, — сказав Джозеф. — Дуже веселий хлопець. Знаєш, що він сказав мені одного разу? Я щойно був повернувся з В’єтнаму, а тут він, весь такий, на цій великій старій машині…
— А що з дівчиною? — рішуче перервала його розповідь Емма.
Джозеф зупинився на півслові, стримуючи сміх.
— Ой-ой, — промовив Єнох, злостиво шкірячись. — Хтось на стежці війни.
— Дівчина… — обізвалась Алін. — Пам’ятаю, вони називали її Ві. Вона була дуже дивна.
— Завжди спокійна, — додав Елмер. — Завжди насторожі. На перший погляд здавалося, наче вона була протеже Ейба, ніби він хотів, щоб одного дня вона успадкувала його справу. Але інколи мені здавалось, що, можливо, саме вона була в них за головного.
— Я чув, одного разу вона сказала, що колись виступала в цирку, — додав Джозеф.
— А я чула, що вона була в національному балеті Росії, — сказала Ферн.
— А я чув, що вона виїхала на Захід, щоб стати ковбоєм, — сказав Реджі.
— А я чула, що вона вбила сімох під час бійки в техаському барі в петлі та мала тікати до Південної Америки, — сказала Джун.
— Просто якась авантюристка, — підбила підсумок Емма.
— Якщо вже так подумати, — розміркував Джозеф, розглядаючи її, — вона була трохи схожою на тебе. І справді, у першу секунду, коли я тебе сьогодні побачив, то подумав, що, можливо, ти це вона.
Я очікував, що, цілком імовірно, зараз в Емми з вух піде пара, тому нахилився до неї та прошепотів:
— Я впевнений, це не те, що ти думаєш.
Вона мене проігнорувала.
— Є її фотографія?
— Ось, — сказала Джун, розгорнувши потрібну сторінку та показавши пальцем на світлину в альбомі.
На фотографії Ві виглядала так круто, наче вона була з тих, про кого кажуть, що вони «їдять цвяхи на сніданок». Складалося враження, що вона, приміром, заробляла собі на життя, об’їжджаючи ведмедів-гризлі, і оце тільки щойно злізла з одного такого ненадовго заради того, щоби зробити цей знімок. Вона стояла зі схрещеними на грудях руками, високо задертим підборіддям та з викликом у погляді. І я не міг не погодитись із Джозефом — вона дійсно зовні була дещо схожа на Емму. Але вголос я цього не сказав.
Емма вдивлялась у фотографію, наче намагаючись навічно закарбувати обличчя тієї дівчини в себе в пам’яті. Якийсь час вона мовчала, а потім просто мовила:
— Окей.
Я бачив, як вона зробила над собою певне зусилля, щоби приховати в собі все, що вона відчувала; я майже бачив, як до її горла підступив клубок гіркоти, розпачу та гніву, і дівчина проковтнула його, не випустивши назовні, і той став повільно опускатись кудись у темні глибини. А потім враз її обличчя просвітліло, і вона всміхнулася до Джун — дещо занадто солодко — та промовила:
— Дуже дякую.
Джун захлопнула альбом.
— Добре, — сказала вона та пішла на своє місце, — бо моя їжа майже захолонула.