— Як вони виглядали? — запитав я.
— У дівчини була коричнева шкіра та довге темне волосся, а в дорослих була червона від опіків шкіра, а їхній одяг димів, і вони були реально божевільні.
— Вони її схопили? — запитав я.
— Ні. Вона втекла.
— Як її звати? — запитав я.
Бронвін похитала головою.
— Не знаю.
Я відчув, як мене хтось сильно смикнув за рукав.
— Ось ви де! — почувся голос Міларда, пошепки, оскільки навколо нас було доволі багато звичайних. — А я вас повсюди шукаю. Це було до біса важко. Якийсь йолоп увімкнув пожежну сигналізацію!
— Це були ми, — сказала Емма. — Нам треба було вибратися звідти.
— І ми ще не зовсім вибрались, — зауважив я. У кількох точках навколо шкільного подвір’я та біля парадних сходів стояли якісь схожі на службовців типи в сорочках поло, і вони обстежували натовп, шукаючи нас.
Пожежна сигналізація дзвеніти перестала, і через систему оповіщення пролунав заклик повернутися всім до своїх класів.
— Ходімо, зараз, — сказав я. — Поки нас прикривають усі ці люди.
— Розділімось, — запропонувала Емма. Вона показала на протилежний бік вулиці. — Зустрічаємось там, за тими машинами.
Ми розділилися, швидко покинули шкільне подвір’я та перетнули вулицю, де знову зібралися за шеренгою припаркованих автомобілів, на які показала Емма. Усі поприсідали, а я тим часом спостерігав за дорослими в сорочках поло.
— Послухайте, — обізвалась Емма. — Ми з Джейкобом теж дещо дізналися.
— І я, — озвався Мілард. — Мені не пощастило з файлами та записами, зате трапилося поговорити з однією милою молодою жіночкою в адміністративному крилі…
— Ти розмовляв із кимось? — запитав я. — Невже нікого з вас не хвилює, якщо ми себе викриємо як дивних?
— Я можу бути набагато більш облесливим, ніж хтось про мене думає, — відказав Мілард. — Правда, не треба істерик.
— Отже, ти розмовляв із кимось, — констатувала Бронвін.
— Так! Доволі гарненька молода леді, котра, як мені здається, знає наш об’єкт… і де її знайти.
— Окей, де? — запитала Емма.
— Я не хотів надто сильно тиснути. Наш об’єкт — її подруга. Вона знає, що об’єкт перебуває в небезпеці, і вона, зі зрозумілих причин, її захищає. Я вже майже був утерся до неї в довіру, як раптом задзвеніла ота бісова пожежна сигналізація.
— То повертайся туди та закінчи втиратися до неї в довіру, — запропонував Єнох.
— Ми домовилися зустрітись пізніше. Їй було не зовсім зручно обговорювати це питання на території школи.
— Я не можу повірити, що ти розмовляв із кимось, — проказала Емма, хитаючи головою.
— Мене ніхто не бачив, запевняю тебе, — образився Мілард. — Невже ніхто аніскілечки не вірить у старину Нулінґса?
Ота дівчина погодилася зустрітись із Мілардом у одному кафе по закінченні занять. Нам треба було вбити кілька годин, тому ми почесали пішки назад до машини, залізли в неї та стали обговорювати, чим зайнятися далі. Бронвін захотіла побачити краєвиди.
— Ми ж у Нью-Йорку! Нам слід побачити Статую Свободи! Та інші туристичні штуки!
— Ми на бойовій операції, — відказав я. — Нізащо.
— Ах, так? А хіба мисливці на порожняків ніколи не розважалися на бойових операціях?
— Якщо вони це й робили, — зауважив Мілард, — то в журналі проведених операцій ніколи про це не згадували.
Бронвін схрестила руки на грудях та надулась. Мені було все одно. Навіть якби ми встигали сходити до Статуї Свободи, я не отримав би від цього задоволення, бо голова була зайнята зовсім іншим. От Бронвін уміла відключатися від негативних вражень, а мої думки були надто зайняті тим, як знайти нашу дівчину та переконати її прийняти нашу допомогу. Але, навіть якби нам і вдалося зробити і те, і те, ми все одно ще не знали, де знаходиться часова петля десять тисяч сорок чотири. Я ще міг зрозуміти, чому так багато речей треба було приховувати та писати все кодом, але нехай би тільки на цей єдиний раз Ейч просто сказав був мені, що робити та куди йти, простою англійською мовою.
— А що, як ви думаєте, може означати номер тієї петлі? — звернувся я до всіх.
І ми всі разом стали над цим думати.
— А що, всі петлі в Америці пронумеровані? — запитав Єнох. — Якщо так, нам просто потрібен каталог номерів.
— Це було б чудово, але в нас його нема, — відказав я. — Усе, що в нас є, це папери, які я взяв із дому.