— Та я не довіряю.
Вона підвелася і зробила кілька кроків до дверей.
— Пробачте. Ви викликаєте повагу, але я перестала довіряти людям, яких майже не знаю. Навіть якщо вони вміють воскрешати мертвих пташок та розводити вогонь у долонях.
Я глянув на Емму, Бронвін та Єноха. Ми всі мовчали. Я щиро не знав, що сказати, не знав, як із нею сперечатися, але я знав, що повинен щось сказати. Я не міг зазнати невдачі. Я не міг покинути Нур, не міг підвести свого діда, не міг підвести своїх друзів. Я не міг підвести себе. Але, як тільки я відкрив рота, збираючись сказати щось, уся будівля затрусилась.
Загальне враження доповнював звук, як від двигуна гігантської маслоробки. Над будівлею завис вертоліт.
Ми стривожено переглядалися, чекаючи, коли затихне рев вертольота. Секунди цокали, але рев тільки наростав. Ми зрозуміли, що це означає, навіть без слів. Але я все одно це промовив:
— Вони вислідили нас.
Нур блиснула на мене спопеляючим поглядом, у якому була і злість, і страх.
— Або ви привели їх сюди?
Нур схопила Ліллі за руку та швидко повела її з кімнати. Ми пішли слідом, благаючи їх вислухати нас.
— Ми нікуди їх не вели! — сказав Мілард. — У будь-якому разі навмисне… Я поклявся б життям імбрини!
Ми перейшли до більшої кімнати та спинилися, дивлячись угору крізь верхню частину незаскленого, відкритого неба атріуму. Раптом у нашому полі зору з’явився вертоліт, затуливши собою небо, наповнивши кімнату шумом та низхідним потоком повітря від його несучих гвинтів.
Вибілюючи все довкола та відкидаючи різкі тіні на підлогу, униз ударив стовп світла від прожектора. Нур пильно дивилась угору, і її очі палали люттю, і вона, здавалося, готова була битись проти цих людей, ким би вони не були, а не йти з нами.
— Ви повинні піти з нами! — прокричав я. — Іншого вибору нема!
— Звісно, є! — прокричала вона у відповідь, а потім простягла обидві руки вгору та вирвала з повітря світло. Кімната навколо нас та все, що над головою, майже повністю потемніло, і єдине світіння йшло тільки з крихітної дірочки в небі над нами та від яскравої кулі в руках у Нур.
Зверху щось упало — маленький шиплячий предмет провалився в чорноту і з різким металевим «дзень!» підскочив на бетонній підлозі. Він почав розвіювати навколо себе хмару білого диму — сльозогінний газ або щось подібне.
— Затримайте дихання! — закричала Емма.
Ліллі почала кашляти. Бронвін згребла її в оберемок.
— Це Бронвін! Я тебе понесу!
Нур удячно кивнула Бронвін.
— Сюди! — гукнула вона та кинулася бігти одним із затемнених коридорів.
Ми бігли, практично наступаючи їй на п’яти. Ніхто не хотів, щоб його залишили в цій неприродній темряві. Стрімко добігши до кінця коридору, ми опинилися на роздоріжжі, де був поворот або ліворуч, або праворуч. Нур попрямувала праворуч, а ми слідом за нею, але за секунду ми почули голоси та важкі кроки, і двоє чоловіків із потужними ліхтарями вийшли з-за рогу перед нами.
Вони закричали, щоб ми зупинились. Потім ми почули звук «хлоп!», що ехом відбився від стін, і ще одна бляшанка пролетіла вздовж коридору та впала поряд із нами, розвіюючи повсюди газ.
Ми всі почали кашляти, а потім побігли в протилежному напрямку. Вони не пробували нас убити, це вже було ясно. Вони хотіли Нур живою. А може, тепер вони хотіли всіх нас.
— Нам треба вибратися з будівлі! — крикнув я на бігу. — Сходи! Де сходи?
Ми забігли за ріг та опинились у глухому куті. Нур обернулась та глянула повз нас.
— За тими людьми, — відповіла вона на моє запитання, показуючи в бік кроків.
— Ми вшиємось, — сказав я. — Я маю скористатись нашим комбо-призом.
Я перекрутив свою спортивну сумку зі спини наперед і став нишпорити всередині неї, шукаючи гранату, але Нур анітрохи не здавалася схвильованою через відсутність у нас варіантів порятунку.
— Сюди! — гукнула вона, кинувшись крізь дверний отвір у якусь маленьку кімнатку.
Ми кинулися за нею. Там не було ні вікон, ні інших дверей — ніяких інших виходів.
— Ми тут у пастці! — скрикнув я, а моя рука в сумці якраз намацала та міцно стисла гранату. Я не хотів її використовувати — а що як будівля впаде прямо нам на голови? — але, якби іншого вибору не було, я ризикнув би.
— Ви просили мене довіритись вам, — сказала Нур. — Спершу довіртеся мені.
Кроки ставали дедалі гучнішими та гучнішими. Я витягнув із сумки порожню руку. Нур відштовхнула нас у куток, а сама стала посеред кімнати та почала, наче граблями, водити руками в повітрі. І з кожним новим таким пасом руками кімната навколо нас — ривками — ставала щораз темнішою; невеличке природне освітлення, яке йшло з коридору, потьмяніло, а потім зникло взагалі — перейшовши в її руки. А потому вона взяла весь цей яскравий концентрат світла, запхала собі до рота і проковтнула.