— Погано.
— Прокляття! — вигукнув Рек, ударивши кулаком по повітрю. — Прокляття, я реально хотів оцю гарячу штучку до своєї ватаги.
— Про що ти кажеш? — запитала Бронвін.
— Так, що оце щойно сталось? — запитала Нур.
Френкі почала здригатися від сміху.
— Ой, у вас проблеми? — озвалася вона.
— Заткнись, — сказала їй Емма.
— Викрадення відособленого дивного є серйозним злочином, — уставив своє слово «наставник». — Дуже тяжким злочином.
— Та не викрадали мене, — заявила Нур.
— Ви нетутешні, — сказав Рек, — і ви перевозите відособленого через кордони територій. А це означає… — Він голосно зітхнув та топнув ногою. — Ненавиджу це!
Доґфейс звівся на ноги та витер руки.
— Ми маємо вас здати, — сказав він. — Інакше станемо співучасниками злочину.
— А мусимо? — запитала Енджеліка. — Вони мені дедалі більше до душі.
— Ти, певне, жартуєш! — Доґфейс став знервовано походжати туди-сюди. — Якщо ми не повідомимо, а Ліо про це дізнається? Наші життя не будуть варті нічого. Менше, ніж нічого.
— Я думала, ти не боїшся «нікого і нічого у світі». — Енджеліка знову заговорила віршами і навіть процитувала рядок із якогось поетичного твору.
Доґфейс обернувся в її бік та прокричав:
— Тільки ідіот не побоїться Ліо!
Рек на мить повернувся боком, а коли став у попередню позицію, то в руці тримав щось схоже на маленький стільниковий телефон.
— Ненавиджу таке робити. Реально ненавиджу. Я дуже хотів попрацювати з вами. Але, боюсь, я не маю вибору.
Він натис кілька кнопок на пристрої. За мить заревіла сирена. Звук лунав, здавалося, одночасно звідусіль: зі стін, зі стелі, із самого повітря. Ми з друзями поглянули одне на одного, а потім на американців. Ті поприбирали своє «озброєння» і взагалі більше не вчиняли щодо нас загрозливих дій. Вони просто здавалися розчарованими.
Емма відпустила Френкі. Дівчинка впала на підлогу.
— Де наш друг? — крикнула Емма дівчинці. — Що ти зробила з Єнохом?
Френкі швидко задріботіла до американців.
— Тепер він частина моєї колекції! — викрикнула вона, визираючи з-поміж колін Река. — І ви ніколи його не повернете!
Разом із тим, здається, ми не мали причин залишатися на місці, і нічого не змушувало нас це робити. Сирена продовжувала ревіти. Ми з друзями роззирнулися навколо.
— Думаю, нам краще піти, — сказав я.
— Цілком із тобою згодна, — підтримала мене Емма.
Емма, Нур та я стали допомагати Бронвін, котра, здавалося, була вже майже такою, як і колись, але все ще трохи одурманена. Далі ми збігли сходами зі сцени вниз і помчали вгору по проходу в напрямку запасного виходу так швидко, як тільки могли — що вдавалося нам не дуже. Ні американці, ні їхні приспішники не зробили ні найменшої спроби зупинити нас. Ми проскочили крізь двері та вирвались назовні, під небо згасаючого дня.
А там уже до нас бігли півдюжини чоловіків у костюмах епохи 1920-х років та зі старовинними автоматами (тієї ж епохи). Вони підняли їх та закричали, щоб ми зупинилися. Від бетону позаду нас бризками відрикошетили кулі.
Один із чоловіків вибив у мене з-під ніг землю, а потім я вже лежав на тротуарі обличчям униз, і мені в потилицю впиралося взуття того чоловіка з автоматом.
Потім різкий голос віддав наказ:
— Закрити їм очі.
Мені на голову натягли невеликий темний мішок.
Світ навколо став чорним.
Розділ сімнадцятий
Мене поставили на ноги та грубо кудись потягли, потім підняли попід руки та кинули на якусь металеву поверхню. Гучно грюкнуло щось схоже на дверцята автомобіля. Здається, я опинився в кузові машини.
Крізь мішок, який мені натягли на голову, я не міг нічого бачити та майже не міг дихати. Моє підборіддя після падіння на бетон боліло, а мої знову позбавлені руху зап’ястки саднили у тугих наручниках. Прокинувся та запихкав великий багатоциліндровий двигун. Я почув, як Емма сказала щось, а один із гангстерів гаркнув: «Заткнись!» — і я почув ляпас, а потім була тиша та лють, що згорнулася клубком у мене в грудях.
Вантажівка (чи що воно там було) уся трусилась і тремтіла. Ніхто не розмовляв. Поки ми чекали на вирішення нашої долі, мій мозок свердлило тільки дві речі: що ці гангстери, напевне, працюють на Ліо, єдину людину в Нью-Йорку, котру, здається, боялися всі, і що я лишився без своєї спортивної сумки. Спортивної сумки з Ейбовим журналом проведених операцій у ній. З єдиною річчю, яку він потрудився зберегти під замком у своєму секретному підземному бункері. З річчю, що була заповнена конфіденційною інформацією. З річчю, яка стала майже повним звітом за роки, проведені моїм дідом мисливцем на порожняків. Й от тепер я загубив її слід.