— Стіни мають вуха, мій друже. Я покажу тобі коли-небудь. Тільки з них регулярно треба вичищати вушну сірку.
Мене від такої живописної картини пересмикнуло, і я спробував викинути її з голови.
— А я саме йшов до пані Королик.
— Як дивно. Її петля внизу. — Він схрестив руки на грудях та нахилився до мене. — Ти викликав тут справжній переполох, ти це знаєш? Розбурхав увесь курятник.
— Ми з моїми друзями не хотіли нікого засмутити. Реально.
— Я й не кажу, що ти зробив щось погане, — він притишив голос, — інколи курятник необхідно розбурхувати. Якщо ти розумієш, про що я.
— Угу, — сказав я на те, знервовано переминаючись. У будь-який момент могла з’явитись якась імбрина та побачити мене.
— Не всім подобається, як імбрини залагоджують справи. Вони надто звикли приймати всі рішення самотужки. Вони ні з ким не консультуються. Не питаються нічиєї думки.
— Я розумію, що ви маєте на увазі, — мовив я.
— Розумієш?
Я розумів. Просто наразі не хотів вести про це бесіду.
Шарон нахилився ближче та прошепотів мені на вухо (і при цьому його дихання було холодним та пахло землею):
— Найближчої суботи, увечері, на старій бойні відбудуться збори. Я хотів би бачити тебе там.
— Які збори? — запитав я.
— Просто деякі однаково мислячі люди висловлюють свої думки. Твоя присутність буде високо оцінена.
Я зазирнув під його відлогу. І побачив там тільки оповитий пітьмою слабкий відблиск білих зубів.
— Я прийду, — сказав я. — Але не очікуйте від мене, що я піду проти імбрин.
Слабкий відблиск під відлогою став широкою усмішкою.
— А хіба зараз ти не це збираєшся зробити?
— Не все так просто.
— Я впевнений, що так і є. — Шарон випростався на весь свій зріст і відійшов убік, даючи мені пройти. — Твій секрет зі мною в безпеці. — Він простягнув руку. — Тобі це знадобиться.
То була перепустка. З одного боку було надруковано «МІНІСТЕРСТВО В СПРАВАХ ЧАСУ», а з іншого — «ПОВСЮДИ».
— Американські петлі ретельно охороняються. Ситуація там напружена. Не можна пропускати всіх підряд.
Я спробував узяти ту перепустку, але Шарон відпустив її не відразу.
— У суботу, — сказав він і розтис пальці.
Тепер, коли я подорожував сам, пересуватися з місця на місце стало легше. На противагу тому, як більшу частину минулого тижня я змушений був постійно непокоїтися про місцезнаходження кількох людей, що були разом зі мною, тепер я міг вільно та швидко пройтися переповненим коридором — не озираючись через плече, чи, бува, хтось не відстав, — та без зусиль зануритись у натовп. Отже, я підійшов до реєстратора та показав свою перепустку. То був огрядний чоловік, що сидів за столом на маленькому табуреті, і він дивився на мою «повсюди»-перепустку так, наче ніколи раніше такої не бачив.
— На вас одяг двадцять першого століття, — сказав він, оглянувши мене. — Чи перевіряли вас костюмери на анахронізми?
— Так, — відповів я. — Вони сказали, що я в порядку.
— Вони видали вам відповідний документ?
— Е-е… так, — відповів я, поплескавши себе по кишенях, — дайте-но, гляну, де я це поклав…
Позаду мене зібралася черга. Реєстратор обслуговував одночасно п’ять дверей, і його терпіння закінчувалось.
— Просто накиньте на себе одне з пальт, які висять за дверима, — сказав він та махнув рукою, щоб я проходив. — Там, у кишені, є карта, якщо вона вам потрібна.
Я подякував йому та підійшов до дверей. На маленькій золотій пластині було написано: «УНІВЕРМАГ БУЛЛОКА, НЬЮ-ЙОРК, 8 ЛЮТОГО 1937».
Я переступив поріг, зняв із гачка старомодне на вигляд пальто — із шафи для надзвичайних ситуацій — та одягнув його поверх свого одягу. Потім підійшов до дальньої стіни цієї маленької, нічим не особливої кімнати, і після швидкого затемнення та тепер-уже-звичного приливу крові в скронях я почув, як міняється шум за дверима. Я вийшов в універмазі. Здавалося, він лиш недавно зачинився: усюди по підлозі були порожні товарні підставки і стелажі та оголені запилені манекени, а зверху на все це лилося тьмяне світло, що йшло від вітрин, закритих газетами. Біля головного входу знаходився сонний охоронець, і, судячи з його уніформи, у якій він дуже був схожий на реєстратора, це був один із наших. Його роботою було перевіряти та прикривати людей, які заходили до Диявольського Акра, і не турбувати тих, хто його полишав, тому мені, як самотньому мандрівникові без багажу, було легко пройти повз нього, просто кивнувши самовпевнено в його бік.