Далі я вийшов на вулицю, у сірий зимовий день, та пішов швидким кроком уздовж Шостої авеню повз пральню, із дверей якої на тротуар виривалася ціла лавина пари, повз кучугури чорного снігу, повз чергу тремтячих від холоду чоловіків у потертих пальтах та повз табличку «ГАРЯЧІ СТРАВИ ЗА ОДИН ЦЕНТ». Я опустив руку до кишені пальта і витяг звідти простеньку карту. На ній як вхід до петлі було зазначено універмаг, із якого я вийшов, а за півмилі попереду від мене мала бути зовнішня мембрана цієї петлі, за межами якої знаходилося моє сьогодення. Карта мала приписку, згідно з якою після ознайомлення її слід було спалити, тому я кинув її в палаючу металеву діжку, навколо якої, гріючись, юрмилася група людей у лахмітті. Далі мене почав проймати холод, і я побіг.
За кілька кварталів я відчув, як повітря навколо мене починає рідшати і тремтіти. А ще за кілька кроків я пройшов крізь петельну мембрану, вийшовши з 1937 року та повернувшись у свій час. Повітря миттєво стало тепле та радісне, а будівлі виросли до захмарних висот.
Я покликав таксі, назвав водієві адресу із сірникової книжечки, і за десять хвилин ми вже зупинилися коло цегляної будівлі, що вся була обліплена пожежними аварійними драбинами. На першому поверсі був невеличкий китайський ресторанчик — «У Хонґа». За склом вітрини висіли качки, а над дверима — прикрашений бахромою червоний китайський ліхтарик. Я заплатив таксистові, зайшов усередину та запитав одного з офіціантів про Ейча. Він виглядав спантеличеним, і тоді я показав йому сірникову книжечку, після чого він кивнув та повів мене на вулицю.
— Номер чотири, коло чорного ходу, — сказав він, показуючи на завулок. — Скажіть йому, плата за оренду — у середу.
У завулку був платний телефон — дивна старомодна штука, як для сучасного Нью-Йорка, розташована в будці з відчиненими в обидва боки двостулковими дверцятами. Ця телефонна будка стояла між чорним ходом ресторанчика, де, як було чути, щось смажилось та дзвенів посуд, та дверима, які вели в занедбаний вестибюль багатоквартирного житлового будинку. Я штовхнув двері та зайшов до приміщення, де з одного боку, уздовж стіни, були поштові скриньки, а з іншого — два ліфти, на одному з яких було написано «НЕ ПРАЦЮЄ».
Який поверх? Я натиснув кнопку виклику ліфта, і, як той опустився, а дверцята відчинилися, я відчув це — укол у шлунку, коли порожняк близько. Це відчуття могло означати, що наразі він був у будинку або що так багато разів ходив тут, що після нього залишився перманентний слід. Цей порожняк міг належати тільки Ейчу.
Я зайшов у ліфт і натис кнопку верхнього поверху. Дверцята зі скреготом зачинилися. Ліфт почав підніматись.
Під час підйому я відчував, як болюча стрілка мого «порожнякового компаса» у мене в животі спершу повернулася перпендикулярно вгору, а потім поступово опускалась у міру того, як я піднімався вище. Коли я проїжджав чотирнадцятий поверх, стрілка лежала вже майже горизонтально, тому я натиснув «СТОП» на 15-му поверсі.
Ліфт зупинився. Дверцята розсунулися. І я відразу ж помітив дві речі, які в цій ситуації здавалися дуже неправильними. По-перше, посередині коридору тягнувся кривавий слід. Коли я побачив його, то глянув собі під ноги; слід вів у задній куток кабіни ліфта і закінчувався калюжею, яка швидко сохнула.
У мене в грудях сильно закалатало. Хтось був поранений, і поранений сильно.
По-друге, десь на середині довгого коридору було відсутнє світло. Відсутнє зовсім. Воно не було просто тьмяним. Зовсім не було видно ні стін, ні підлоги, ні стелі. А мій «компас» показував прямо в пітьму.
Це означало, що тут була Нур. Тут була Нур, і сталося щось жахливе. Я запізнився.
І я щодуху кинувся бігом по коридору вздовж кривавого сліду в темряву. Коли я перестав бачити, як мої ноги торкаються підлоги, то трохи уповільнився і висунув руки вперед, дозволивши бути моїм провідником болю в животі. Я повернув за ріг і перечепився через якийсь ящик, що хтось залишив посеред коридору. Коли я зробив іще кілька широких кроків у пітьмі, стрілка «компаса» рвучко повернулася ліворуч — напевне, у напрямку дверей якоїсь квартири.
Двері виявились причинені нещільно, і крізь шпарину між ними та одвірком я побачив, нарешті, вузьке пасмо світла. Я штовхнув двері плечем, щоб відчинити ширше. Вони виявились несподівано такі важкі, наче були з гартованої сталі. Ідучи за світлом, я проминув невеличкий передпокій, потім тісну кухню, заставлену брудними каструлями, та опинився в якомусь лігві. У чомусь схожому на брудний кролятник, прикрашений шеренгами рослин у горщиках та просякнутий нудотно-солодким запахом.