На кушетці в кутку, скрутившись калачиком, лежала Нур. Її тіло наповнювало кімнату м’яким оранжевим сяйвом. Вона не рухалась.
Я підбіг до неї. Її обличчя затуляло волосся. Мружачись від світла, яке йшло зсередини неї, я обережно повернув її на спину. Потім притис два пальці до її шиї. На дотик її шкіра була гарячою. За мить я знайшов артерію — та пульс — і зітхнув із полегшенням.
Раптом з іншого кінця кімнати почулося дивне, пронизливе виття. Я озирнувся. Там на старому перському килимі на спині незграбно лежав Ейч. Зверху на ньому, розставивши ноги, сидів його порожняк, одним своїм м’язистим язиком обвившись навколо пояса Ейча, а двома іншими навколо його зап’ястків. Виглядало все так, наче ця істота збиралася розбити Ейчеві череп та з’їсти його мозок.
— Іди геть! — закричав я; виття припинилось, і порожняк зашипів на мене.
Я зрозумів, що він не збирався вбивати Ейча. Помирав його друг.
Порожняк плакав.
Я промовив кілька слів мовою порожняків, щоби прогнати істоту геть. Той знову на мене зашипів, неохоче забрав свої язики від Ейча та відступив на кухню.
Я сів на долівку поряд зі старим. Його кров’ю була просякнута сорочка, штани і навіть килим, що був під ним.
— Ейче. Це Джейкоб Портман. Ви мене чуєте?
Він розплющив очі та прикипів поглядом до мене.
— Прокляття, синку, — промовив він, спохмурнівши, — ти дійсно-таки не коришся ніяким сраним наказам.
— Ми маємо доправити вас до лікарні.
Я став просовувати попід нього руки. Він застогнав від болю, а з кухні відповів йому виттям порожняк.
— Забудь. Я вже втратив забагато крові.
— Ви витримаєте. Нам лиш треба…
Він випручався з моїх обіймів.
— Ні! — Його голос та його руки виявились настільки несподівано сильними, що мене це вразило, але за мить він ізнову знесилено відкинувся на підлогу. — Не змушуй мене натравити на тебе Хорейшіо. Тут усе довкола кишить хлопцями Ліо. Якщо я знову вийду на вулицю, піде свинцевий дощ.
Із кутка простогнала Нур. Я глянув через плече, як вона ворухнулась на кушетці, не відкриваючи очей.
— З нею буде все окей, — проказав Ейч. — Вона отримала добру порцію сонного пилку, але вона проспиться.
Сказавши це, він скривився від болю, а його очі стали трохи нагадувати скляні.
— Води.
Я вже був скочив на ноги, щоб бігти на кухню, але не встиг зробити і трьох кроків, як повз мене в повітрі проплив язик порожняка, оповитий навколо склянки, у якій плескалася вода. Я допоміг Ейчеві сісти, а язик порожняка вже прикладав йому склянку до губ. Мені ж залишалось тільки дивуватися з дивної ніжності цієї істоти.
Ейч закінчив пити, і язик порожняка (сам порожняк досі залишався на кухні) прибрав склянку та поставив її на кавовий столик. У підстаканник.
— Ви дуже добре його натренували, — сказав я.
— Та й пора б уже, — відповів Ейч. — Сорок років разом. Ми як стара подружня пара. — Він нахилив голову, щоби глянути на себе. — Боже, вони зробили з мене швейцарський сир, — сказав він і кашлянув дрібненькими краплинками крові з легень.
Порожняк простогнав та підскочив на ногах. Він виповз із кухні та припав до долівки поряд із Ейчем; із чорних очей істоти по щоках потекли маслянисті сльози та вкрили брудними плямами носову хустку, пов’язану навколо шиї порожняка.
Я поглянув на Ейча, і несподівано мені також захотілося плакати.
«Це відбувається знову, — подумав я, готовий от-от розридатися. — Я втрачаю ще одного».
Із труднощами, але я таки зміг утриматися від ридання і навіть спромігся запитати:
— Що там сталось?
— Усе пройшло дуже просто, — прохрипів він. — Звичайна евакуація. Якби не Хорейшіо, який виніс нас обох звідти, ми б тепер були в’язнями Ліо. — Він зітхнув. — Здається, я постарів.
— Чому ви не дозволили мені допомогти вам?
— Не міг ризикувати завдати тобі болю, — відповів він, а потім глянув повз мене кудись на стелю, малюючи щось у своїй уяві. — Ейбів особливий хлопчик. Мойсей-немовля в очереті.
— Що ви маєте на увазі? — запитав я.
Його голова повернулася до Нур.
— Тепер твоя черга допомагати панні Прадеш. Я помираю, так що більше нікому.
— Що мені робити? Куди нам іти?
— Для початку подалі від Нью-Йорка.
— Ми б могли піти до Диявольського Акра.
— Ні. Імбрини просто відправлять її назад до Ліо. Вони не знають, наскільки вона важлива. — Він згасав, язик його почав заплітатися. — І вона теж.
— Чому вона важлива?
— Знаєш, що до того, як отримати порцію пилу, вона за сьогодні врятувала мою жопу десь разів зо три?! А я думав, що то я повинен був рятувати її. — Він тихо засміявся. — Дуже погано, що її трюк із лампочкою не здатен зупиняти кулі.