— Це не сон, — сказав я. — Я пройшов через те саме лише кілька місяців тому. Я точно знаю, що ти зараз відчуваєш.
— Упевнена, що ні, — заперечила вона. — Просто скажи мені, що, к бісу, відбувається.
— Це забере кілька годин, але скорочена версія така: тебе хочуть злапати погані хлопці; я — один із хороших хлопців; і нам треба якнайшвидше вивезти тебе з Нью-Йорка.
— Ти навіть мене не знаєш. Чому ти допомагаєш мені?
— Це трохи складно пояснити, але це свого роду сімейний бізнес. — Потім я озирнувся на Ейча і додав: — Крім того, я дав обіцянку.
— А те, що ти кажеш, узагалі має сенс?
— Матиме. — Я звівся на ноги та підійшов до неї. — Іти зможеш?
Вона взялася за бильце кушетки та, зводячись на ноги, перенесла на нього свою вагу; потім зробила крок.
— Схоже на те, — відповіла вона.
— А бігти? — запитав я.
Вона, стоячи на місці, трохи погойдалась туди-сюди, а потім важко опустилась на диванні подушки.
— Ще не відновила сили, — відповіла вона. — І куди ж саме ми побіжимо?
— Шукати декого на ім’я Ві. Вона працювала колись із Ейчем та моїм дідом. Це все, що я знаю.
Вона засміялася та похитала головою.
— Це божевілля.
— Це завжди так. Ти до цього звикнеш.
Позаду нас почувся якийсь шум, і ми обоє повернулися та побачили округлий білий зад істоти, яка раніше була порожняком, але ще не стала остаточно витвором. Ця істота сиділа навпочіпки на підвіконні, наче горгулья, міцно вчепившись у раму руками. Своє тіло істота націлила на вулицю, наче зібралася стрибнути.
Нур зарилась у подушки.
— Його звати Хорейшіо, — сказав я. — Ти не могла бачити його раніше, але він завжди був поруч зі старим.
— І-і-і-і-і-і-і, — вимовив напівпорожняк, дивлячись на нас через плече. Здавалося, він намагався щось сказати. — Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш… і-і-і-і-і-і-ість.
— Шість! Так ти сказав? — Хвилюючись, я зробив крок у його бік, але він попередив мене пронизливим криком, щоб я не підходив, і почав відпускати раму.
Я завмер та підняв обидві руки.
— Не треба!
Він виглядав водночас і як щойно народжений, і як незбагненно старий. І дуже-дуже стомлений.
Він знову відкрив рота.
— Ді-і-і-і-і-і-і-і, — продовжив напівпорожняк.
Нур сіла на кушетку.
— Це була літера «Ді»?
— Пи… ять.
— П’ять, — здогадався я.
Я схвильовано глянув на Нур:
— Він розмовляє з нами!
— Це звучить, як сітка координат, — сказала Нур. — «І-шість». «Ді-п’ять». Як на карті.
«Як на Карті днів», — майнуло в мене в голові.
— В урагані, — сказав напівпорожняк високим, тремтячим голосом.
Він міг розмовляти!
— У серці… урагану.
— Що там? — запитав я. — Що там, «у серці урагану»?
— Той, кого ви шукаєте.
Він відірвав одну руку від вікна та показав на стіну. На стіну із сейфом, який тепер був відчинений.
Я підбіг до сейфа. Вибухова хвиля від «пострілу» Нур відірвала дверцята на ньому, і по підлозі були розкидані папери: пачка грошей, самотня фотографія, книга та стара, потріпана карта. Я нахилився та підібрав фотографію. Це був чорно-білий знімок маленького містечка з грозовим небом над ним та чорною лійкою торнадо, який шаленів на віддалі.
«Серце урагану. У Великому Вітрі».
Я підняв фотографію, думаючи, що її бачить Хорейшіо.
— Це тут ми повинні знайти Ві?
Я озирнувся та побачив лиш пусте підвіконня, і тільки легкий вітерець колихав занавіску там, де за мить до цього сидів напівпорожняк.
Я повернувся до Нур.
— Що сталося?
Вона стояла на півдорозі до вікна, широко розплющивши очі.
— Він просто… розтиснув пальці.
Знизу з вулиці почулися крики. Нур кинулася до вікна подивитись.
— Не треба! — прошепотів я. — Тебе можуть побачити!
Вона опам’яталась надто пізно, коли вже висунулась у вікно.
— Думаю, уже побачили.
— Усе добре. Ми знайдемо чорний хід.
Я зібрав докупи карту, гроші та фотографію і приєднався до Нур під вікном. Ми обоє сиділи навпочіпки, наші коліна торкалися одне одного, а легкий вітерець куйовдив наше волосся.
— Ти готова? — запитав я.
— Ні, — відповіла вона, але в її погляді був не страх, а виклик мені.
— Ти мені довіряєш?
— Чорт, ні.
Я засміявся.
— Ми над цим попрацюємо.
Я подав їй свою руку.
Вона її взяла.