— З іншими мисливцями на порожняків. Розумієте, це повітряний телетайп.
— Овва! — вигукнула Емма, перетнувши всю кімнатку, щоби краще роздивитися цю штуку. — Я пам’ятаю їх. У пані Сапсан завжди був такий. То що з ним таке?
— Це було частиною схеми підтримання зв’язку між імбринами, щоб у них не виникало необхідності покидати свої петлі, позбуваючись при цьому їхнього захисту, — пояснив Мілард. — Однак це не допомогло. Занадто все складне і занадто вразливе для перехоплювання.
Але я був у заціпенінні й слухав тільки упіввуха. Я намагався усвідомити той факт, що все це було так близько від мене — буквально під ногами — протягом багатьох років і я не знав цього; що пообіді зазвичай я грався у траві лише на двадцять футів вище від того місця, де стояв зараз.
Це заплело мені всі мізки та змусило замислитись: наскільки більше незвичайності було навколо мене насправді, що я цього навіть не усвідомлював? Я думав про друзів мого дідуся — старих приятелів, котрі час від часу приходили, щоби провести кілька годин в бесідах із Ейбом на задній веранді або в його кабінеті.
«Я знаю його ще з Польщі», — казав мій дідусь про одного такого візитера.
«Друг іще з війни», — так він описував іншого.
Але ким вони були насправді?
— Ви кажете, ця штука призначена для підтримання зв’язку з іншими мисливцями на порожняків, — сказав я. — А що ви про них знаєте?
— Про мисливців? — спитала Емма. — Ми мало знаємо, але так було задумано. Вони були вкрай засекречені.
— Чи знаєте ви, скільки їх було?
— Гадаю, не більше ніж дюжина, — припустив Мілард. — Але це всього лише напрактикований здогад.
— І чи всі вони могли контролювати порожняків? — запитав я. Можливо, десь існували й інші такі ж дивні, як і я. І, можливо, я міг би знайти їх.
— О, я так не думаю, — відповіла Емма. — Ось чому Ейб був таким особливим.
— І ви, пане Джейкобе, — сказала Бронвін.
— Є одна річ, котра не має сенсу, — втрутився Мілард. — Чому Ейб не шукав укриття тут тієї ночі, коли за ним прийшов порожняк?
— Можливо, у нього не було часу, — відказала Олівія.
— Ні, — заперечив я. — Він знав, що той прийде за ним. У паніці він подзвонив мені, за кілька годин до того.
— Можливо, він забув кодову комбінацію, — припустила Олівія.
— Він не був маразматиком, — сказала Емма.
Було тільки одне пояснення, але мені важко було висловити його вголос, бо навіть від самої думки про нього мені перехопило подих.
— Він не заховався сюди, — усе ж таки сказав я, — тому що знав, що я шукатиму його в нього вдома. Незважаючи на те, що він благав мене бути якнайдалі звідси.
Бронвін ця несподівана новина так засмутила, що вона аж прикрила долонею рота, сказавши:
— А якби він був унизу тут… поки ти був би нагорі там…
— Він захищав тебе, — сказала Емма. — Намагаючись відтягти порожняка геть, подалі в ліс.
Я раптом відчув, як моє тіло стає надто важким для моїх ніг, і, щоб не впасти, я сів на одне з ліжок.
— Ти не міг знати, — мовила Емма, підсівши поруч.
— Ні, — зітхнув я. — Він сказав, що до нього йдуть потвори, а я йому не повірив. Він міг би досі бути живим… а я йому не повірив. Знову.
— Ні! Не винувать себе, — розсердилася вона. — Він мало тобі розповів… Дуже мало. Якби він розповів більше, ти повірив би. Правда ж?
— Так…
— Але Ейб любив свої секрети.
— Завжди любив, — докинув Мілард.
— Я думаю, що інколи він любив їх більше за людей, — зауважила Емма. — І врешті-решт це його і вбило. Його секрети… Не ти.
— Можливо, — сказав я.
— Напевне.
Я знав, що вона мала рацію… в основному. Я був злий на нього, що він не ділився зі мною чимось більшим. Але було важко позбутися думки про те, що він міг би розповісти мені все, якби я його був не відштовхнув. Тому я почувався водночас і розсердженим, і винним, але я не міг поговорити про це з Еммою. Тому я просто кивнув і сказав:
— Ну… принаймні ми знайшли це місце. Стало одним секретом менше з тих, що Ейб забрав із собою в могилу.
— Можливо, і не одним, — озвався Мілард, витягнувши шухляду зі столу. — Ось дещо тут може тебе зацікавити, Джейкобе.
Мені вистачило секунди, щоби підхопитися з ліжка та перетнути всю кімнату. У шухляді була велика, прошита металевими кільцями папка для документів, наповнена паперами. На обкладинці був напис: «ЖУРНАЛ ПРОВЕДЕНИХ ОПЕРАЦІЙ».
— Тпру! — вигукнув я. — Це ж?..
— Тільки те, що написано, — повідомив Мілард.
І всі скупчились навколо нас, щойно я підважив папку пальцями та витягнув її з шухляди. Вона була завтовшки в кілька дюймів і важила не менше п’яти фунтів.