Єнох заперечно похитав головою та відвернувся вбік:
— Це дипломатичне лицемірство. Це те, чого ви ніколи не ви´знаєте.
Очі пані Сапсан спалахнули.
— Ти поводишся невиховано, — втрутилась Клер.
— Ні, продовжуй, Єноху, — сказала пані Сапсан. — Я хочу послухати.
— Хтось там, на вершечку харчового ланцюжка, вирішив, що це воно якось не дуже добре, що ми зависаємо собі у двадцять першому столітті в Джейкоба вдома, тоді як усі інші застрягли тут, виживаючи, наче біженці, та наводячи лад після того, що накоїли витвори. Але мені байдуже, що про це хтось там думає. Ми заслужили відпочинок, чорт забирай!
— Тут усі заслуговують на відпочинок! — різко відказала пані Сапсан. Вона заплющила очі й ущипнула себе за перенісся, наче намагаючись подолати раптовий головний біль. — Поглянь на це з іншого боку: усіх інших дітей окрилятиме вже сам факт того, що ви, герої битви за Диявольський Акр, пліч-о-пліч із ними працюєте для загального блага.
— Бве-е! — прокоментував Єнох зневажливо, наче збирався ригнути, та й почав собі колупатися в нігтях.
— Зате мені цікаво, — сказала Бронвін. — Я завжди хотіла справжньої роботи зі справжніми обов’язками, навіть якщо це означає трохи скоротити наші уроки нормалізації.
— Трохи скоротити? — спитав Горацій. — У нас іще не було жодного!
— Навіть одного? — пані Сапсан глянула на мене: — А як там із шопінгом?
— Ми, е-е… трохи не туди заїхали, — відповів я.
— О-о, — промовила вона, спохмурнівши. — Та нічого, у нас багато часу. Але не сьогодні! — І вона стомлено побрела коридором, махнувши нам, щоб наздоганяли.
Коли ми уздовж довгого коридору йшли слідом за пані Сапсан, крізь численні двері Панконтуркону постійно заходили та виходили люди. Усі вони мали дуже серйозний і зосереджений вигляд та були одягнуті в найрізноманітніші наряди, які підходили для різних випадків. Була там одна дама в синьому платті з турнюром, і воно так широко роздувалося на всі боки від своєї хазяйки, що нам довелося вишикуватись в одну шеренгу та просуватися повз неї попід стіною. Був там чоловік у важкому білому зимовому комбінезоні та круглій хутряній шапці, а ще один чоловік — у просто таких собі казкових «семимильних чоботах», котрі доходили йому до середини стегна, та у флотському бушлаті, що сяяв золотими ґудзиками. Я настільки був відволікся всім цим гардеробом, що, коли ми зайшли за ріг, ледве не розбився об стіну… або об те, що, як я думав, було стіною, поки «стіна» не заговорила зі мною.
— Юний Портман! — прогриміло десь угорі. Я підвів очі та аж витягнув шию, щоб мати змогу побачити голову того, хто говорив. То був чоловік сім футів заввишки, у широкому чорному чи то плащі, чи мантії, чи рясі, і він виявився водночас і видінням утіленої смерті, і старим другом, за яким я час від часу сумував.
— Шароне!
Він уклонився та привітався з пані Сапсан, а потім простягнув мені руку і потис мою, і його довгі крижані пальці змогли так обвитися навколо моїх, що зімкнулися зі своїм же великим пальцем на протилежному боці моєї долоні.
— Нарешті прийшов привітати своїх фанатів, чи не так?
— Ха-ха, — сказав я. — Точно.
— Він не жартує, — зауважив Мілард. — Тепер ти знаменитість. Коли ми вийдемо на вулицю, пильнуй.
— Що? Серйозно?
— О, так, — відповіла Емма. — Не дивуйся, якщо в тебе проситимуть автографи.
— Тільки сильно кирпу не задирай, — озвався Єнох. — Ми тепер усі трохи знамениті, після того що зробили в Бібліотеці душ.
— Ага, правда! — сказала Емма. — Це ти знаменитий?
— Трохи, — мовив Єнох. — Я отримую листи від фанів.
— Ти отримав один. Єдиний.
Єнох переступив із ноги на ногу та буркнув:
— То ти так думаєш.
Пані Сапсан прочистила горло:
— Хай там як, а сьогодні діти повинні отримати від Ради свої завдання, що стосуються Реконструкції. Шароне, чи ти не проти провести нас до Будинку Міністерств?
— Звісно, — Шарон уклонився їй, і від його плаща війнуло пліснявою та вологою землею, — для таких шановних гостей, як ви, я радий виділити трохи часу зі свого напруженого графіка.
Він, коли вже вів нас по коридору, повернувся до мене та сказав:
— А знаєш, я мажордом цього будинку, а також головний доглядач Панконтуркону і його численних порталів.
— Я й досі не можу повірити, що це йому довірили, — промимрив Єнох.
Шарон обернувся та подивився прямо на нього, і з-під його темного каптура блиснула божевільна усмішка.