Пані Зозуля показала на місце поряд зі мною, де в повітрі рухалися Мілардові піджак і штани:
— Пане Нулíнґс, ви маєте пропозицію на «тепленьке місцé» від Розвідувального Управління Дивни´х — «невидимки» завжди стають найкращими оперативними агентами´.
— Хіба б не було кращим варіантом Міністерство Картографії? — заперечив Мілард. — Будь-який «невидимка» може будь-де прокрастися та підслухати будь-які таємниці, але я поставив би на карту, що мої картографічні здібності не гірші за чиїсь іще.
— Можливо, але Розвідка недоукомплектована, а Картографія заповнена вщерть. Мені шкода. А тепер, будь ласкá, з’явіться до пана Кімблá в Розвідку, кімната три-нуль-один.
— Так, мем, — відповів Мілард уже без хвилювання в голосі. Він повернувся та пішов далі коридором в інший бік.
Потім пані Зозуля показала на просторий офіс із високою стелею, повз який ми проходили. Там півдюжини чоловіків і жінок сортували цілі гори поштової кореспонденції.
— Пане О’Коннóр, я впевнена, що Відділ Мертвих Листів належним чином оцінить вашý допомогý.
Єнох миттю занепав духом:
— Сортування неотриманої пошти? А як щодо мого таланту?
— Наш Відділ Мертвих Листів не обробляє неотриману поштý. Він займається перепискою´ з покійниками´.
І тут один із працівників показав конверт, заляпаний могильною гряззю.
— Їхній почерк просто паскудство, — поскаржився він. — А граматика в них ще гірше. Щоб розібратися, для кого призначені ці листи, нам систематично потрібен експерт. — Він перевернув конверт, і із того вивалилася невеличка купка червів і жуків. — Періодично в нас виникає ідея звернутися до котрогось відправника та розпитати в нього, що він мав на увазі, але жоден із нас не вміє воскрешати мертвих.
— Мертві пишуть листи одне одному? — спитала Емма.
— Вони постійно про все розпитують та виявляють бажання повідомляти новини старим друзям, — відповів Єнох. — Половина з них справжні базікала. Якщо в мене буде час, інколи я дозволятиму їм написати якусь поштівку, перш ніж вони повернуться в могилу.
— От і займися цим! — гукнув чоловік. — Бо в нас для цього руки закороткі.
— А в мене ні! — озвався працівник, що був позаду. Він підняв угору свою химерно довжелезну руку та, наче гребінцем, провів пальцями по стелі. Потім він зареготав, а ми пішли собі далі.
Пані Зозуля махнула нам, щоб ми поспішили.
— Панно Блум, як на менé, я відправила б вас до Відділу Охорони В’язниць. Ви б могли стати відмінним тюремним охоронцем для наших найнебезпечніших витворíв. Та пані Сапсан кажé, що останнім часом у вас з’явилося ще одне вміння´?
— Так, міс. Фотографія. У мене вже є ручний спалах… — Вона піднесла долоню вгору та блимнула вогнем. Пані Зозуля засміялась.
— Це дуже добрé. Нам конче буде потрібнó, щоби кваліфіковані фотографи як слід усе документально зафіксували´, коли ми відновимо контакт з американськими´ колоніями´. А поки що, оскільки наразі найбільш корисною для нас зброєю є, як і раніше, ваші пірогенні навички´, то я хотіла би постійно бути з вами на зв’язку щодо надзвичайних ситуацíй.
— О-о, — промовила Емма, явно розчарована, та намагаючись це приховати. Коли вона глянула на мене, у неї був такий покірний погляд, наче вона й сама себе вважала аж настільки тупою, що на щось більше сподіватися й не мала права. Її вміння вправлятися з вогнем було настільки вагоме, що, як казали дивні, загнало її в певні рамки, і, судячи з усього, ті рамки починали її душити.
За кілька хвилин кожному дали завдання, яке звучало, може, і не завжди суперкруто або життєво важливо для всієї справи, але принаймні стосувалося їхніх дивних здібностей. Кожному, крім мене. Один за іншим мої друзі покинули наш гурт, щоби проконсультуватися з певним чиновником котрогось міністерства, до якого вони були направлені, а я залишився сам із пані Зозулею та пані Сапсан. Ми зайшли до великої оранжереї, у якій за стіни правили пазлоподібні вікна, що ззовні майже повністю були оповиті ліановими рослинами. У приміщенні найперше впадав в око величезний чорний стіл для нарад, на якому було зображено офіційну печатку імбрин — пташку з годинником, який звисав із її дзьоба, і котра одним пазуром пришпилює до землі змію. Це була палата Ради імбрин, де вони проводили свої наради й вирішували наше майбутнє. І я, опинившись тут, відчув раптом якесь ненормальне благоговіння, попри те що це було лише тимчасове для них місце. Єдиною прикрасою в приміщенні був набір карт, прикріплених до нижніх вікон.