— Але… як щодо Америки? — спитав я. — Вашої болючої проблеми?
— Наразі ми переважно зосереджені на відбудові нашої власної спільноти´, — відповіла пані Зозуля.
— Тоді навіщо ви все це мені розповідали? — запитав я її.
Пані Зозуля здвигнула плечима:
— Ти з такою печаллю дивився на ті карти´.
Я похитав головою:
— Ви сказали, що в Америці повно невідомих петель. І там були сутички та інші неприємності.
— Так, але…
— Я американець. Я можу допомогти. Як і мої друзі.
— Джейкобé…
— Ми всі б могли допомогти, щойно я навчу їх, як зійти за звичайних. Чорт, Емма готова вже зараз, а на більшість із них мені знадобиться лише кілька днів, ну, може, тиждень повноцінних занять…
— Пане Портман, — зауважила пані Сапсан, — ви надто поспішаєте.
— Чи не тому ви хотіли, щоб вони дізналися про мій час? Чи не тому ви привели їх жити зі мною?
Пані Сапсан важко зітхнула:
— Джейкобе, я дуже захоплююся твоїми амбіціями. Але Рада не думає, що ти вже готовий.
— Ти лиш кілька місяців як дізнався, що є дивни´м, — сказала пані Зозуля.
— І ти лиш цього ранку вирішив, що повинен допомогти нашій справі! — додала пані Сапсан.
Це пролунало майже так, наче вона з мене насміхалася.
— Я готовий, — наполягав я. — Й інші теж. Я хочу, щоб ми працювали для вас у Америці, як і мій дідусь.
— Група Ейба не отримувала від нас наказів, — сказала пані Сапсан. — Вони були повністю самостійними.
— Правда?
— Ейб робив усе по-своєму, — продовжувала пані Сапсан. — Звідтоді наш світ сильно змінився, і ми більше не можемо функціонувати в такий спосіб. Принаймні той спосіб, у який вів свої справи Ейб, цієї розмови не стосується. Усе, що має значення тепер, це те, що ситуація в Америці досі не стабілізувалася. Наразі це все, що ми можемо тобі сказати. Коли нам знадобиться твоя допомога там — і коли Рада вирішить, що ти і твої друзі готові, — ми самі попросимо про це.
— Так, — підтвердила пані Зозуля. — Але доти´…
— Ви хочете, щоб я був мотиваційним оратором.
Пані Сапсан зітхнула. Вона починала на мене сердитися, і це стало мене дратувати.
— У вас був важкий день, пане Портман.
— Ви навіть не уявляєте наскільки, — відказав я. — Послухайте, я просто хотів зробити щось важливе.
— Може, він хоче стати´ імбриною´? — запитала пані Зозуля, самовдоволено посміхнувшись.
Я відсунув стілець назад і встав.
— Куди ти йдеш? — поцікавилась пані Сапсан.
— Шукати своїх друзів, — відказав я та попрямував до дверей.
— На все треба свій час, Джейкобе! — гукнула пані Сапсан мені навздогін. — У тебе попереду ще ціле життя, щоб стати героєм!
Мої друзі все ще перебували десь у будівлі, уточнюючи подробиці своїх робочих завдань, тому я сидів собі на лавці в переповненому коридорі та чекав. І, поки мені чекалося, я дещо вирішив.
Мій дідусь ніколи не запитував дозволу в імбрин на те, щоб робити свою роботу, тож і мені не треба було їхнього дозволу, щоби продовжувати його справу. Те, що Ейб залишив свій журнал так, щоб я зміг його знайти, саме собою вже було достатнім дозволом. Мені конче було необхідно здійснити якусь місію. А щоб узяти участь в одній із…
— Боже мій.
— Е-е-е… Ти Джейкоб Портман?
Поряд зі мною всілися дві дівчини. Я відірвався від ходу своїх думок, щоби поглянути на них, і був здивований, побачивши тільки одну дівчину. То була азійка, трохи молодша за мене, одягнута у фланель епохи сімдесятих та брюки кльош… і, точніше вже не буває, сама-самісінька.
— Я — він, — відповів я.
— Ти б не підписав мені руку? — спитала вона, простягаючи руку. Потім вона простягла другу і сказала більш глибоким голосом: — І мені теж?
Вона побачила моє збентеження.
— Називай нас «бінар», — пояснила вона. — Інколи нас плутають із людьми з роздвоєною особистістю, але насправді в нас два серця, дві душі, два мозки…
— І дві гортані! — сказав її другий голос.
— Вау, це круто, — мовив я, щиро вражений. — Здорово було з вами познайомитись. Але… я не думаю, що повинен ставити свої підписи на частинах тіла.
— О-ой, — проказали вони одночасно.
— А що ти думаєш про творіння пані Ґракл? — спитав більш глибокий голос. — Я не можу дочекатися. У минулому сезоні вона зробила виставу про пані Королик та її тварин. «Таємний звіринець».
— Це було нереально. Дуже класно.
— А як ти думаєш, вони мають зіграти тебе?
— Е-е… вау… я реально не знаю. Гей, народе, ви мене пробачите?