— Що це? — спитав я.
— Це все, що є.
Я взяв оту сірникову книжечку в руку. Вона була потерта з країв, наче багато часу провела в чиїйсь кишені. Зовні обкладинка була чиста. Із внутрішнього боку розміщувалась реклама китайського ресторану, адреса, якийсь незрозумілий набір цифр і літер, а також написане від руки олівцем «ПІСЛЯ ПРОЧИТАННЯ СПАЛИТИ». Очевидно, дехто проігнорував цю інструкцію.
— Отже, так… — і з цими словами Лестер вирвав у мене фото. — Я сказав би, це чесний обмін, з огляду на те, що мене б можна було звільнити вже за те, що я просто запустив тебе до цієї кімнати, а тим паче дав тобі піти звідси із цим.
— Це просто стара сірникова книжечка, — сказав я. — Що я маю з нею робити?
— Це тобі вирішувати. — Він підійшов до дверей, відчинив їх та почекав, поки я вийду. — А тепер, приятелю, зроби мені послугу, — мовив він ізнов із британським акцентом, — та забудь, що ми взагалі зустрічались.
Я перетнув Акр із таким поспіхом і з таким нестримним натиском, що навіть ті люди, котрі мене впізнали, не встигли зреагувати, щоб мене зупинити. Я примчав до будинку Бентама, піднявся сходами, пройшов довгим коридором Панконтуркону до дверей із позначкою «тільки а. сапсан і підопічні», пірнув усередину і вже за мить вискочив на траву свого заднього подвір’я. Навколо була тепла ніч, і я на якусь мить завмер, прислухаючись, як гармонійно перегукувалися між собою цвіркуни та жаби, у той час як крізь вікна моєї вітальні мерехтіло світло від телевізора.
Пані Сапсан на даху вже не було. Ніхто не бачив, як я повернувся. У мене ще був час для себе. Я вирушив навпростець через подвір’я до причалу, пройшов ним до кінця та сів. Це було єдине місце, яке, як я вважав, могло наразі забезпечити мені певне усамітнення — якщо раптом хтось прийде навідати мене, я почую його кроки.
Я дістав свій телефон та сірникову книжечку і став гадати, як її можна використати, щоб добратися до Ейча. Кількахвилинне тикання великими пальцями по екрану допомогло дізнатися, що дивний на вигляд рядок літер і цифр під адресою виявився телефонним номером, який, щоправда, неможливо було набрати, бо він був у алфавітно-цифровому вигляді, який у 1960-х вийшов зі вжитку.
Я провів у Інтернеті пошук того ресторану, що рекламувався в сірниковій книжечці, за його назвою. І удача: він і досі існував. Я подивився його теперішній номер телефону та набрав його.
Спершу я почув серію якихось клацань, наче мій виклик перенаправлявся кудись на інший кінець світу. Потім почулися гудки — разів, може, десять, дванадцять, поки нарешті не відповів непривітний чоловічий голос:
— Так.
— Мені потрібен Ейч. Це…
На лінії затихло. Він поклав слухавку!
Я передзвонив. На цей раз він підняв слухавку через два дзвінки:
— У вас неправильний номер.
— Це Джейкоб Портман.
Запала пауза. Але він не поклав слухавку.
— Я внук Ейба Портмана.
— Це лише слова.
Моє серцебиття прискорилося. Номер був правильний. Я розмовляв із тим, хто знав мого діда. Може, і з самим Ейчем.
— Я можу довести.
— Ну, скажімо, я тобі вірю, — відгукнувся чоловік. — Може, вірю, може, й ні. То що хоче Джейкоб Портман?
— Роботу.
— Пошукай рекламні оголошення.
— Роботу, яку робите ви.
— Кросворди?
— Що?
— Я на пенсії, синку.
— Тоді ту, яку ви робили? Ви, Ейб та інші.
— І що ти про це знаєш? — судячи з його тону, власник голосу несподівано перейшов у оборону.
— Я знаю багато. Я читав Ейбів журнал проведених операцій.
Почулося металеве скреготіння, а потім невеликий гуркіт, наче Ейч щойно підвівся зі стільця.
— І?
— І я хочу допомогти. Я знаю, там досі є порожняки. Може, їх і не так багато, але навіть один може спричинити серйозні проблеми. І ще багато чого зробити.
— Це щедро з твого боку, синку. Але ми більше не займаємося цим.
— Чому? Тому що Ейб помер?
— Тому що ми постаріли.
— Ну тоді, — сказав я з дедалі більшою самовпевненістю, — я почну це сам. У мене є друзі, котрі також можуть допомогти. Нове покоління.
Я почув, як зачинилися дверцята серванта й у чашці задзеленчала ложечка.
— Ти коли-небудь особисто бачив порожняка? — спитав чоловік.
— Бачив. І вбивав їх.
— Це точно?