— Ви не чули про Бібліотеку Душ? Про битву за Диявольський Акр?
— Я не зовсім у курсі останніх подій.
— Я вмію робити те, що робив Ейб. Я можу їх бачити. А також контролювати.
— Знаєш… — він голосно відсьорбнув зі своєї чашки, — можливо, я й чув щось про тебе.
— Ви чули?
— Так. Ти ще зелений, неперевірений. Імпульсивний. А в нашій роботі такі гинуть першими.
Я скреготнув зубами, але стримав себе, і мій голос і далі лунав рівно та спокійно:
— Я знаю, що мені є чого повчитися. Але, думаю, що я також маю і що запропонувати іншим.
— Ха, ти такий серйозний, — його тон здавався і жартівливим, і враженим.
— Так.
— Гаразд. Вважай, ти напросився на співбесіду.
— А це була не вона?
Він засміявся:
— Навіть поруч не кашляла.
— Ну добре, а що я?..
— Більше не дзвони. Я сам подзвоню.
На лінії затихло.
Я кинувся в дім, помахав рукою своїм друзям, коли пролітав повз них у вітальні — вони дивились якесь кіно про зомбі, — і тоді Емма швидко скочила на ноги та побігла слідом за мною до порожньої спальні.
Там вона міцно обняла мене, а потім штовхнула в груди:
— Починай розповідати, Портмане.
— Я зв’язався з одним зі старих партнерів Ейба. Щойно говорив із ним по телефону.
Вона, широко відкривши очі від несподіваної новини, зробила крок назад.
— Лапшу зніми.
— Я серйозно. Той мужик, Ейч, багато років працював із моїм дідом. Вони здійснили разом офігенну купу місій. Але тепер він старий і потребує нашої допомоги.
Можливо, я там трохи перегнув. Але тільки трохи. Ейч дійсно потребував нашої допомоги, тільки спершу він мав переконатись у цьому.
— Допомоги в чому?
— В одній місії. Тут, у Америці.
— Якщо йому потрібна допомога, він має звернутися до імбрин.
— Наші імбрини не мають влади в Америці. Америка ж, як із усього видно, своїх імбрин не має взагалі.
— Чому не має?
— Не знаю, Ем. Є сто тисяч речей, котрих я не знаю. Зате я знаю, що Ейб замкнув оті дверцята в підлозі кодом доступу, який тільки я знав. І журнал своїх місій він залишив так, щоб я зміг знайти. І якби він мав щонайменшу впевненість, що колись і ти будеш тут, він був би не проти, щоб його журнал знайшла і ти.
Вона відвела погляд, борючись із думками.
— Ми не можемо ось так просто втекти на якусь місію. Пані Сапсан ніколи цього не допустить.
— Я знаю.
Вона пильно глянула на мене:
— А в чому полягає місія?
— Ще не знаю. Ейч сказав, що буде на зв’язку.
— Тобі реально так не подобається те завдання, що дали імбрини, га?
— Так. Дуже.
— Я думаю, ти б із ним упорався. Те, що ти сказав мить тому, було гарною мотиваційною промовою.
— То ти зі мною?
На обличчі її з’явилася широка усмішка.
— Чорт, так.
Розділ шостий
Тієї ночі в мене був жахливий сон. Я був посеред якогось пустиря, а навколо все палало. Замість обрію була тільки кіптява та полум’я, а по всій поверхні землі калюжами розлилася якась липка чорна твань. Я закляк у повітрі, зависши над глибокою ямою. У глибині її сліпуче сяяли два блакитні вогники. Вони належали Коулу — Коулу у формі монстра, що був у сто футів заввишки, що в нього руки були схожі на стовбури дерев, а пальці — на довге та чіпке коріння, і ними він тягнувся до мене знизу.
Він кликав мене на ім’я.
— Джейкобе, Джейкобе, — чувся різкий та в’їдливий монотонний речитатив. — Я бачу тебе. Я бачу тебе там. Я-а-ба-а-чу-у-те-е-бе-е…
Знизу вгору лійкоподібно — чим вище, тим ширше — піднімалися навколо мене хвилі смердючого повітря. Запах — наче обгоріла плоть. Мені хотілося блювати, я прагнув утекти, але був паралізований. Я спробував заговорити, крикнути на нього. Але не зміг видушити із себе ні слова.
Потім почувся звук, наче від сили-силенної щурів, які легко та швидко видиралися на стіни тієї ями.
— Ви не справжній, — зміг я нарешті сказати. — Я вас убив.
— Так, — озвався він. — І тепер я повсюди.
Щурячі звуки ставали дедалі голоснішими, аж поки на краї ями не виповзли пальці Коула — десять довгих та покручених коренів, які зразу ж потяглися до мене та обвилися мені навколо горла.
— Я маю великі плани на тебе, Джейкобе… Великі-великі плани…
Я думав, що мої легені вибухнуть, а потім відчув гострий біль у животі.
І раптом я опинився у вертикальному положенні, хапаючи ротом повітря та тримаючись за живіт. Сну вже не було, а я був у себе вдома, на підлозі своєї спальні, а навколо мене обвивався мій спальний мішок.