— Ви ж могли подзвонити мені, — зауважив я.
— Я пообіцяв Ейбу, що не буду йти на контакт першим. Твій дідусь… він не хотів утягувати тебе в усе це. Він хотів, щоб це було твоїм вибором. Та, зрештою, я завжди мав відчуття, що ти прийдеш.
Я глянув на нього.
— Ви маєте на увазі, ми, типу, зустрічалися раніше.
Він підморгнув мені.
— Пам’ятаєш пана Андерсона?
— Боже мій. Так! Ви дали мені велику торбинку солоних ірисок тефі.
— Думаю, тоді тобі було десь років вісім-дев’ять. — Він блиснув широкою усмішкою та похитав головою. — О-о, що то був за день. Ейб дуже не хотів, щоб ми приходили до нього додому — він був завжди такий обережний, — та я так хотів зустріти його онука, яким він так пишався. Тому якось серед білого дня я й заявився до нього, а там якраз був і ти. Він так тоді палав гнівом, що в нього на лобі можна було яєчню смажити! Та воно того коштувало. І вже за хвилину після того, як уперше тебе побачив, я міг сказати, що в тебе також є дар.
— Я завжди думав, що мій дід і я були одні такі.
— У нашій групі могли бачити порожняків четверо. Та тільки Ейб і я могли контролювати їх до певної міри. А ти єдиний із тих, хто, як я чув, був здатен контролювати більше ніж одного за раз.
Десь далеко почулися сирени.
— То у вас є робота для нас? — спитав я.
— Власне кажучи, так. — Він сягнув рукою вниз, десь обіч нього, та поклав на стіл два невеличкі пакети. Кожен із них був завбільшки з книгу в м’якій обкладинці, загорнуту в простий обгортковий папір. — Мені треба, щоб ви доправили їх. Не відкриваючи.
Я майже засміявся.
— І це все?
— Вважайте це другою частиною вашої співбесіди. Доведіть мені, що впораєтесь із цим, і я дам вам справжню місію.
— Ми впораємось із цим, — сказала Емма. — Чи уявляєте ви, що нам доводилося робити?
— То була Європа, маленька леді. А Америка — зовсім іншого поля ягода.
— Я на багато років старша за вас… І ваша приказка якась дивна.
— Бо так воно і є.
— Добре, — сказав я. — То куди їх доставити?
— Там на пакетах написано.
На одному з пакетів від руки було написано «Вогненний Чоловік».
На іншому — «Портал».
— Щось я не вловлюю, — прокоментував я.
— Ось вам для початку невеличка підказка. — Він підняв свою склянку та витягнув із-під неї паперову серветку, на якій та стояла. Скільки я себе пам’ятаю, фірмові серветки «Мел-О-Ді» завжди друкувались у вигляді мультяшної мапи Флориди, на якій було позначено туристичні атракціони… і більш нічого. Ні доріг або автомагістралей, ні маленьких чи середнього розміру містечок. Столицю штату цілковито затуляло собою зображення алігатора, котрий потягував собі коктейль. Але та серйозність на обличчі Ейча, із якою він через увесь столик підсунув нам цю карту, була такою незмірною, наче він щойно подарував нам мапу закопаних скарбів. Він легенько постукав десь посередині карти, де його склянка залишила вологе коло навкруг місця під назвою «Русалчина Країна Мрій».
— Коли пакети будуть доставлені, я з вами зв’яжусь. Ви маєте сімдесят дві години.
Емма з недовірою оглянула серветку.
— Це абсурдно. Дайте нам справжню карту.
— Ні, — відказав він. — Якщо вона потрапить до ворожих рук, то весь наш задум піде псу під хвіст. І частиною цього завдання є пошук того, що знайти нелегко. — Він ізнов постукав по мокрому колу на цій мультяшній карті. Сирени чулися ближче, і на краях паркувального майданчика почали вже збиратися роззяви. — Ти так нічого й не скуштував.
— Я не голодний, — відповів я. — Коли порожняк так близько, мій шлунок зав’язується вузлом.
— Не викидай марно, і житимеш гарно, — промовив він та відтяв виделкою шматочок мого тістечка, якого я так і не торкнувся, поклав собі до рота і встав. — Ходім, я виведу вас.
На паркувальному майданчику несамовито ревіли поліцейські машини старої моделі.
Я згріб обидва пакети й поклав між ними складену навпіл карту-серветку, а потім вибрався з-за столика. Ейч свиснув двома пальцями. Його порожняк звівся на ноги та пострибав слідом за нами до коридору, ручний, наче старий мисливський пес.
— От що, запам’ятайте кілька речей, — озвався Ейч уже на ходу. — В Америці дивні місця і люди не такі, як ви до них звикли. Тут повсюди безлад. Про імбрин узагалі не чути. У деяких місцях кожен дивний сам за себе, і довіряти не можна взагалі нікому.
— І між деякими петлями тривають сутички? — запитав я.
Він кинув на мене погляд через плече.