— Сподіваймося, що ні. І я не хочу забігати наперед, але скажу: можливо, ви й вигнали витворів з Європи, та я відчуваю, що тут нам із ними ще розбиратися й розбиратися. Я думаю, вони б хотіли війни між дивними. Думаю, для їхньої мети це підійшло б якнайкраще.
Він відчинив двері до холодильної камери, і ми один за одним зайшли всередину.
— Іще одне. Не кажіть нікому, з ким працюєте. Наша організація ніколи себе не розкриває.
— А як щодо пані Сапсан? — спитала Емма.
— Навіть їй.
Ми ввійшли в завішену частину та зібрались у кутку, де був хрест на підлозі. Коли ми над ним проходили, зі мною щось сталося. Щойно відчуття прискорення зникло і ми всі повернулися у двадцять перше століття, я запитав:
— Якщо тут більше немає імбрин, як ця часова петля залишається відкритою?
Ейч розсунув полотна пластикової занавіски, і його порожняк перебіг на інший бік.
— Я не казав, що їх зовсім нема, — зауважив він. — Але ті, котрі в нас є — я сказав би, ті, котрі залишились, — не зовсім того калібру, до якого звикли ви.
За дверима в коридорі, притулившись до стіни, пихкаючи сигаретою та випускаючи дим крізь двері, що вели на вулицю, стояла наша товариська літня офіціантка.
— А ми щойно розмовляли про вас, — сказав Ейч, широко усміхаючись. — Як ваші справи, пані Абернаті?
Вона викинула сигарету за двері та кволо обняла Ейча.
— Ти більше не приходиш до мене, погана ти людино.
— Був дуже зайнятий, Нормо.
— Звісно, звісно.
— Вона імбрина? — запитала Емма.
— Деякі люди називають нас напівімбринами, — сказала Норма, — але я думаю, що «петельний придверник» краще лягає на язик. Я не вмію ні перетворюватись на пташку, ні створювати нові петлі або щось подібне, але я дуже довго можу тримати відкритими вже створені. І платять добре.
— Платять?
— А ти думаєш, я роблю це по доброті душевній? — Вона відкинула голову назад і зареготала.
— Норма керує кількома часовими петлями по всій Південній Флориді, — пояснив мені Ейч. — Вона в нашої організації на утриманні, — Ейч дістав із кишені пачку грошей, перетягнуту гумкою, та передав Нормі: — Дякую за сьогоднішню допомогу.
— Це просто робота за живі гроші, — сказала Норма, підморгнувши, та запхала пачку у фартух. — Волію триматися від податківців подалі! — Вона знову засміялась та пошкандибала, важко перевалюючись, до холодильної камери. — Зачиню-но я магазин та гляну, якого безладу ви там наробили. Людям довіряй, а голову май.
На паркувальний майданчик ми вийшли вчотирьох. Місяць був високо, а нічне повітря прохолодне. Порожняк погнався за бездомним котом, а ми троє попростували до моєї машини — до однієї з тих двох, які ще залишалися на паркінгу.
— Тож, — промовив я, — ми доставляємо ці пакети та отримуємо участь у реальній місії?
— Побачимо.
— Що?
Він усміхнувся кутиком рота.
— Чи ви взагалі це зробите.
— Ми це зробимо, — сказала Емма. — Але більше жодних сюрпризів із вашими порожняками, окей?
— Якщо ви знову десь побачите порожняка, то не буде Хорейшіо, тому вам краще спробувати його вбити.
Ми підійшли до машини. Коли Ейч побачив відсутній бампер та примотані дротом дверцята, він аж зморщився.
— Синку, а чи вмієш ти водити взагалі?
— То був не я, — відказав я. — Я хороший водій.
— Сподіваюся, що так, бо для цієї роботи ти маєш ним бути. Та хороший чи ні, а ти не зможеш керувати цією штукою — вас кожні десять миль зупинятимуть копи. Візьміть одну з Ейбових.
— Ейб не водив. Він не мав машини.
— Ще й як мав. І красиву… — Він глянув на мене здивовано: — Ти хочеш мені сказати, що добрався до його підземного бункера, але не знайшов його… — розсміявся він і похитав головою.
— Що «його»? — вигукнули одночасно ми з Еммою.
— Там унизу є ще одні двері.
Він повернувся, збираючись піти.
— А можете ви розповісти нам щось про майбутню місію? — запитав я.
— Дізнаєтесь, коли буде треба, і не раніше, — відповів він. — Але можу сказати вам таке: місія стосується однієї відособленої дивної дитини, яка зараз у біді. У Нью-Йорку.
— А чому ви не допомагаєте їй? — запитала Емма.
— Якщо ви досі не помітили, я став трошки застарим для цього. У мене ішіас, погані коліна, високий цукор… Хай там як, я не та людина, котра потрібна для цієї роботи.
— Я вам обіцяю, що ми — ті, — сказав я.
— Сподіваюсь на це. Удачі обом.
Він підійшов до іншої машини на паркінгу — глянцевого старенького кадилака з дверцятами, що відчинялися не як звичайно, а проти напрямку руху автомобіля, — і свиснув, кличучи свого порожняка. Той прибіг і з ходу пірнув на заднє сидіння крізь опущене вікно. Двигун автомобіля заревів надзвичайно гучно. Ейч відсалютував нам та рвонув із майданчика так, що із-під коліс пішов дим.