— Гадаю, вони більше вас не потурбують, — сказала Емма, кивнувши на мертвих розбійників.
— Я теж на це розраховую, — відказала міс Біллі.
Затим ми з Еммою відвели Пола вбік.
— Останній шанс, — промовила Емма. — Може, таки надумаєш піти з нами?
Він якусь мить подумав, глянув на Емму, потім на Бронвін, потім на мене і кивнув.
— У будь-якому разі мені давно треба побувати вдома.
— Так! — скрикнула Емма. — Пóртале, ми йдемо!
— Але де він збирається сидіти? — запитав Єнох. — Там місце лише для п’ятьох!
— Він може сісти попереду, — відповіла Емма. — А ти можеш покататись і в багажнику.
Розділ десятий
Я повільно в’їхав у темний каретний проїзд, через який кілька годин тому ми заштовхали були сюди наш покалічений автомобіль. А тепер «астон» радісно муркотів, за що ми мали подякувати майстерності Єноха та навичкам зварювання Емми. Коли ми проїхали середину короткого тунелю, знову з’явилось раптове гравітаційне прискорення. Я лише трохи міцніше стис кермо, коли відчув, що автомобіль ніби падає кудись у прірву, а за мить ми вже опинились у двадцять першому столітті, і на сучасний лад було дещо запівніч.
Я простягнув руку, щоб увімкнути передні фари.
— Чекай, — прошепотів Пол, і моя рука завмерла.
Він показав уперед, у бік поля.
— Он. Глянь.
За полем, на мийці для вантажівок, я побачив дві пари схрещених променів від передніх фар автомобілів, а на їхньому тлі силуети кількох чоловіків. Вони ждали, перекривши вихід. Один тримав щось коло свого обличчя — можливо, рацію. Було незрозуміло, чи вони нас помітили.
— Топи´! — озвався Єнох. — Переїдь їх!
— Ні! — заперечив Пол. — У них є гвинтівки, і вони хороші стрільці. А нам, щоб до них дістатись, треба надто багато проїхати відкритою місциною.
— Тоді вертайся, — сказала Емма. — Не варто ризикувати.
Я вирішив, що вона має рацію. Як і в усіх петлях, у цій також, крім парадного, мав бути ще й чорний хід, крізь закільцьований день. Проблема з проходженням через чорний хід полягала в тому, що вам доводилось мандрувати по минулому, а проблема з минулим (принаймні з останньою сотнею років чи десь так) полягала в тому, що воно кишіло порожняками. Але це була та проблема, до якої я був пристосований, як ніхто. Тому я перевів наш «астон» на задній хід, і ми покотились назад через вхід до петлі. За мить ми повернулись у залитий денним світлом світ, де знаходився мотель міс Біллі.
— Так швидко назад? — запитала вона, ідучи зі своїми песиками нам назустріч. Вони вже почали зменшуватись, і я подумав, що за кілька годин вони знову зможуть плутатись у неї під ногами.
— Там ще кілька розбійників, — пояснив Пол, висунувшись у відкрите віконце. — Напевне, ці були викликали підкріплення.
— Мені шкода, що ми не зможемо взяти вас усіх із собою, — звернувся я до міс Біллі.
Міс Біллі здвигнула плечима.
— Поки не закінчаться мої собачі ласощі, ми будемо в порядку.
— Ми попросимо Ейча якнайшвидше надіслати вам ще, — пообіцяла Емма.
— Була б вельми вдячна.
— Ви можете показати нам запасний вихід звідси? — запитав я.
— Звісно, — відповіла міс Біллі. — Хоча там ви будете ризикувати життям. Тоді, у шістдесят п’ятому, повсюди були оті примарні істоти — навіть тут, у Флориді.
— З нами все буде добре, — сказав я. — Я маю нюх на порожняків.
При цих словах міс Біллі аж трохи випросталась.
— Ти як Ейч?
— Він як Ейб! — гордо відповіла Емма.
— Не знаю такого. Але, якщо Ейч довіряє вам настільки, щоб найняти вас, думаю, ви знаєте, що робите. І, звісно ж, оті хлопчики з того боку не насміляться піти за вами на територію порожняків. Вони радше готові вимазати свої повзунки, ховаючись у болоті, ніж опинитись перед тими створіннями.
Затим вона швидко показала нам дорогу: повз гараж, уздовж Мейн-стрит, прямо до будівлі суду:
— А коли у вухах хлопне, то знайте, що ви пройшли крізь мембрану.
Ми ще раз подякували їй та вирушили, бо на довге прощання часу не було. Більшість мешканців «Фламінго» після жахливих подій цього ранку й досі не потикали своїх носів на вулицю, лише деякі з них гукнули нам услід побажання удачі, коли ми об’їжджали патрульну машину розбійників та залишали передній двір. Я не міг не подумати про те, що їм самим потрібна була удача, і навіть набагато більша, бо вони залишалися тут на милість головорізів.
Ми поїхали по Мейн-стрит. Коли ми тільки виїжджали, я краєм ока поглядав у дзеркала, чи не з’явиться там іще одна стара патрульна машина. Коли ми звернули праворуч, до будівлі суду, я відчув, як мій шлунок провалився кудись униз, а в повітрі з’явилась якась хвилястість, яка буває над розпеченим асфальтом чи в гарячій пустелі. Але зовні нічого не змінилося — принаймні ми нічого не побачили.