— Ми виїхали, — повідомив Пол таким дивним тоном, у якому водночас чулося і полегшення, і страх.
Ми пройшли крізь часову мембрану та вийшли із захисного поля часової петлі.
Тепер час для нас ітиме далі день за днем, а порожняки, якщо тут знайдуться такі, будуть на нас полювати. І я відразу ж подумав, що хоча вони й жили в далекому для мене минулому, але через це були не менш смертоносними за сучасних, і моя рука мимоволі торкнулася живота — перевірити, чи немає там, часом, якихось незвичайних болісних відчуттів. Поки що не було нічого.
Ми проминали маленькі містечка одне за одним, їдучи переважно в тиші та просто прокручуючи в голові божевільні події минулого дня. На додачу до всього ми були виморені. І виснажливим, емоційно та фізично, було не тільки те, що сталося в мотелі, а й те, що була пізня година — хоча тут лише середина дня, але в моєму часі було вже трохи за північ. Мені здавалось неймовірним, що про конспіративну квартиру мого діда ми дізнались лише день тому. А скидалося на те, що звідтоді минула ціла вічність.
— Нам треба подзвонити додому, — обізвалася Бронвін. — Сказати всім, що з нами все добре. Вони, напевне, хвилюються.
— Ми не можемо, — сказав Мілард. — Ми в тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році, тож ми подзвонимо в дім Джейкоба в тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році.
— Ой, — відповіла Бронвін. — Точно.
Я глянув на неї в дзеркало заднього огляду та на мить спіймав поглядом Емму. У тої був напружений, але непроникний вираз обличчя, наче вона боролась із незручною думкою. Потім вона побачила мене, і її погляд став пустим.
Повисло коротке мовчання, яке, я впевнений, здавалось нормальним для всіх, окрім мене та Емми, а потім Емма запитала:
— Поле, як далеко твоя петля?
— Маємо добратись туди до заходу, — відповів Пол.
— Можеш показати те містечко на нашій карті?
Із певним зусиллям вона витягла дорожній атлас та знайшла сторінку зі штатом Джорджія. (Нелегко було рухатись на задньому сидінні, розрахованому на три місця, на які впхалося четверо пасажирів.) Емма передала карту Полу.
— Це точно… тут, — сказав Пол, тицьнувши пальцем у майже порожнє місце на півдорозі між Атлантою та Саванною.
Єнох пересунув ноги та нахилився, щоби подивитись, а потім розсміявся.
— Та ти приколюєшся! Хтось сховав часову петлю в містечку під назвою Портал?
— Це правда, містечко названо на честь петлі, — відповів Пол. — Принаймні так каже історія.
— А чи є в Порталі, що в Джорджії, головорізи та розбійники серед дивних? — запитав Мілард.
— Звісно, ні, — відповів Пол. — Тому що імбрина, котра створила нашу петлю, зробила так, що та день у день змінює там своє розташування; тому ніхто, хто має злі наміри, не може її знайти.
— І котра з імбрин це зробила? — запитав Мілард.
— Її звали пані Ханітраш, та я ніколи її не бачив. Тепер у нас петельний придверник, як і в більшості петель в Америці.
— Ти знаєш, що з нею сталось?
Пол похитав головою.
— Я не знаю, але міс Енні могла б. Ми можемо її спитати. Сподіваюсь, ви зможете трохи побути в нас та відпочити.
— Навряд чи ми зможемо довго там бути, — сказала Емма. — У нас важлива місія.
«Відпочити». Саме це слово звучало настільки приємно, що я прямо за кермом почав марити про ліжка, подушки та м’які простирадла. І я зрозумів, що, якщо я збираюся довезти нас до Портала, що в Джорджії, не в’їхавши в дерево, мені необхідна кава, і вона мені необхідна негайно. Але передусім я хотів покрити деяку відстань між нами та Старком, тому я чекав, поки ми не наблизимося до кордону із Джорджією, і тоді я вже почав би шукати якийсь кафетерій. Їх було доволі багато — це був той час, коли торгові кавові мережі були колонізували буквально кожен ріг будинку. Проте треба додати, що в 1965 році всі ці містечка здавалися більш населеними та процвітаючими. У кожному був банк, господарчий магазин, кабінет лікаря, пара ресторанів, кінотеатр та багато всього іншого на додачу — а не тільки якісь замкнені магазинчики та один величезний торговельний центр на околиці. Не треба бути генієм, щоби побачити зв’язок.
Коли я вже не міг далі опиратися тому, щоб не закуняти за кермом, я виїхав на узбіччя коло найближчого підхожого та приємного на вигляд місця. То була «Джонні’з Брайт Спот».