— Не будь такою невихованою, — зауважила їй Джун. — Вони гості Пола.
— Що? Ми маємо право знати.
— Усе гаразд, — обізвалась Емма, — я б теж хотіла знати про вас.
— Ми підопічні пані Сапсан, — проказав Єнох набитим картоплею ротом. — Із Уельсу. Ви ж про нас чули?
Він сказав це так, наче всі присутні, звісно ж, чули.
— Ані краєм вуха, — відказав Джозеф.
— Правда? — запитав Єнох. Він роззирнувся довкола столу. — Ніхто?
Усі похитали головами.
— Гм. Ну-у, ми, типу, велике цабе.
— Не чванься, Єноху, — сказав Мілард та пояснив господарям столу: — Він має на увазі, що серед нашої спільноти дивних ми дещо відомі завдяки тій ролі, котру відіграли в перемозі над витворами в битві при Диявольському Акрі. Особливо неоціненним для нашого успіху виявився Джейкоб, котрий…
— Припини, — прошепотів я.
— …але ви, американці, можливо, більше знайомі з його дідусем, Абрахамом Портманом?
Більшість заперечно похитали головами.
— Пробач, — сказав Реджі, нахилившись під стіл, щоб нагодувати своє собачатко. — Не знаю його.
— Дивно, — промовив Мілард. — Я думав, що…
— Можливо, він тут був під вигаданим ім’ям, — сказала Емма. — Він міг бачити порожняків. А ще… впливати на них.
— Ой! — вигукнула Алін. — Може, це вони про пана Ґанді?
Це ім’я щось мені нагадало, але я не зміг згадати одразу що саме.
— А був у твого діда дивний акцент? — запитав Джозеф, той, що сидів поряд із Елмером.
— Польський, — відповів я.
— М-м, — кивнув він. — Й інколи він подорожував з іншим чоловіком чи з юною леді?
— З юною леді? — перепитав Єнох, здивовано дивлячись на Емму.
— Це не міг бути він, — відповіла Емма, несподівано напружившись.
Джун метнулася від столу та за хвилину повернулась із фотоальбомом.
— Я впевнена, у нас тут має бути його світлина, — вона почала гортати сторінки альбому, — ми це тримаємо, щоб пам’ятати людей, які приходять та йдуть від нас, і таким чином ми знаємо, кому можна довіряти, коли хтось повертається після довгої відсутності. У нас тут бували вороги, котрі видавали себе за друзів.
— Ви ж, певне, знаєте, як уміють маскуватися витвори?! — сказав Елмер.
— Ще й як знаєм, — підтвердив я.
— Тоді нам слід іще раз перевірити фотографію Пола, — заявила Алін. — Переконайтеся, що він той, ким назвався.
Пол образився.
— Я не такий, яким був?
— Мені здається, він виглядає навіть краще, — сказала Ферн.
— Ось, — і з цими словами Джун уклинилась між нами з Еммою та поклала альбом на стіл перед нами. — Це Ґанді.
Вона постукала пальцем по маленькій чорно-білій фотографії чоловіка, котрий відпочивав під деревом. Було видно, що в той момент він розмовляв із кимось за кадром, і подумалось мені: кому та що він міг тоді казати? Його обличчя було без зморщок, волосся чорне, і з ним був славний на вигляд пес. На псові було кепі. Це був мій дідусь, яким я його рідко бачив: ближче до середнього віку, але все ще молодий, все ще в розквіті сил. Шкода, що ми з ним тоді так мало бачились.
Наші друзі посхоплювалися зі своїх місць та з’юрмилися навколо, щоби теж подивитись. Емма зі своїм білим, як папір, обличчям стала схожою на привида.
— Це він, — промовила вона голосом, ледве гучнішим за шепіт. — Це Ейб.
— Ти онук Ґанді? — здивувався Пол. — Чому ти не сказав раніше?
Почасти це було тому, що я не знав, що Ейб використовував вигадане ім’я і на своїй роботі теж, а не тільки на ліцензії на право керування автомобілем (саме в цей момент я якраз пригадав, де раніше бачив ім’я Ґанді). Але головним чином я не повідомив їм цього тому, що такою була вимога Ейча.
— Дехто, кому я довіряю, сказав мені не говорити про мисливців на порожняків, — відповів я.
— Навіть із іншими дивними? — запитала Джун.
— Ні з ким.
— Цікаво чому, — озвався Елмер. — Вони для всіх нас герої.
Тепер, побачивши, як люди відгукуються про мого діда, я подумав, що, можливо, трохи послаблю виконання цього правила.
— А як ми можемо бути впевнені, що вони кажуть правду про те, хто вони? — запитала Алін. — Я нікого не хочу образити, але ми не знаємо цих людей.
— Я можу за них ручатися, — заявив Пол.
— А як довго ти їх знаєш? День?
— Вони вбили двох розбійників та змусили тікати ще одного! — сказав Пол. — І цим допомогли дивним із маєтку «Фламінго», що в Старку.
Елмер знову показав на фотографію мого діда.
— Хіба ти не бачиш схожість? — запитав він у Алін. — Цей хлопчик — викапаний Ґанді.