– Даруйте, міс Мередіт, – сказав він. – Дзвонив у дзвінок. Там нікого. Я тут проїжджав повз. Подумав, може, навідаю вас.
– Пробачте, що вам ніхто не відповів, – перепросила Енн. – У нас немає покоївки. Тут працює одна жіночка, але вона приходить лише вранці.
Енн познайомила майора з Родою, і та запропонувала гостям випити чаю.
– Ходімте краще всередину. Надворі стає прохолодно.
Усі четверо зайшли в будинок. Рода одразу побігла на кухню, а місіс Олівер промовила:
– Оце так збіг. Треба ж було нам усім тут зустрітися.
– І не кажіть, – повільно протягнув Деспард.
Він кинув на жінку задумливий погляд, яким наче вивчав її.
– Я саме казала міс Мередіт, – продовжила місіс Олівер, отримуючи неабияке задоволення від ситуації, – що нам потрібно скласти план дій. Щодо викриття вбивці, я маю на увазі. Звісно ж, це був той лікар. Ви ж згодні зі мною?
– Не можу нічого сказати. Занадто мало інформації.
Письменниця скорчила свою улюблену гримасу а-ля «Ох же ж ці чоловіки!».
В повітрі повисла атмосфера напруження. Жінка одразу це відчула. Щойно Рода принесла чай, гостя встала й сказала, що повинна повертатися в місто. І ні-ні, вона дуже вдячна за люб’язний прийом, але в жодному разі не може залишитися на чай.
– Я дам вам свою візитку, – сказала вона. – Ось, тримайте, тут моя адреса. Заходьте до мене в гості, коли будете в місті, і ми собі про все поговоримо й спробуємо придумати щось, що допоможе нам докопатися до істини.
– Я проведу вас до брами, – запропонувала Рода.
Коли вони йшли стежкою, з дому вибігла Енн Мередіт і наздогнала їх.
– Я тут собі подумала, – вигукнула вона.
Її бліде обличчя сповнилося незвичної рішучості.
– Слухаю вас, моя люба.
– Я вдячна за вашу турботу, місіс Олівер. Але я радше воліла б нічого не робити. Я хочу сказати… То був такий жах. Я просто хочу забути про це.
– Дитинко моя, але річ у тім, чи ж вам дадуть про це забути.
– Що ж, я прекрасно розумію, що поліція не залишить мене в спокої. Ймовірно, вони прийдуть сюди й ставитимуть ще багато-багато запитань. Я готова до цього. Але поза тим, тобто поза рамками офіційного розслідування, я не хочу про це думати, як і не хочу, щоб щось мені про це нагадувало. Можете називати мене боягузкою, але я так вирішила.
– Ох, Енн! – видобула Рода.
– Я розумію, як ви почуваєтеся, але гадаю, що ви чините не дуже розумно, – відповіла місіс Олівер. – Якщо поліція залишиться без сторонньої допомоги, тоді вона ніколи не дізнається правди.
Енн Мередіт знизала плечима.
– Невже це справді має значення?
– Чи це має значення? – вигукнула Рода. – Звісно, це має значення, правда ж, місіс Олівер?
– Я не маю жодного сумніву щодо цього, – сухо сказала та.
– Я з вами не погоджуюся, – вперлася Енн. – Ті, хто мене знає, ніколи навіть не подумають, що це могла зробити я. Тож я не бачу жодних причин для втручання. Нехай поліція робить свою роботу й докопується до істини.
– Ох, Енн, ти зовсім не вмієш боротися, – прокоментувала її подруга.
– Хай там як, але це те, чого я хочу, – сказала Енн. Вона простягла руку. – Дуже дякую вам, місіс Олівер. Я рада, що ви завітали сьогодні.
– Що ж, якщо така ваша воля, то тут нема про що більше говорити, – весело проказала письменниця. – Я в будь-якому разі не збираюся сидіти склавши руки. Бувайте, голубонько. Заходьте до мене в гості в Лондоні, якщо передумаєте.
Жінка сіла в машину, завела мотор і почала від’їжджати, радісно помахавши дівчатам рукою на прощання.
Раптом Рода кинулася до автомобіля й заскочила на підніжку.
– А те, що ви сказали про «заходити до вас у гості», – проговорила вона на одному подиху, – це стосується лише Енн чи мене також?
Місіс Олівер натиснула на гальма.
– Звісно ж, я мала на увазі вас обох.
– О, дякую вам. Не зупиняйтеся. Я, мабуть, якось навідаю вас… Є дещо… Ні-ні, не зупиняйтеся, я можу зіскочити.
Дівчина так і зробила, помахала гості рукою й побігла назад до брами, де стояла Енн.
– Що, заради всього святого, ти..? – почала та.
– Хіба ж вона не диво? – запитала захоплена Рода. – Мені вона так подобається. А ще в неї були різного кольору панчохи. Ти помітила? Я впевнена, що вона страшенно розумна. Тут без варіантів. Як же ж інакше вона могла написати всі ці книжки? От би було чудесно, якби вона першою розкрила цю справу, і тоді поліція і всі решта просто роти б пороззявляли.
– Навіщо вона сюди приїжджала? – запитала Енн.
Рода втупилася в подругу поглядом своїх широко розплющених очей.
– Сонце, вона ж тобі казала…