Елсі аж відкинула голову назад.
– Та мені на неї терпіння просто не вистачало. Все їй завжди не подобалося, все не так. Хай що зробиш – усе їй зле.
– І чоловікові від неї перепадало, правда ж?
– Увесь час нила, що він не звертає на неї уваги, не розуміє її. А ще вона постійно казала, як у неї щось болить, і повсякчас зітхала і стогнала. Хоча про мене, то вона була здорова, як кобила.
О’Коннор ляснув себе по коліну.
– Оце точно! Там ще якась мутна історія була з її лікарем? Правда?
– Маєте на увазі доктора Робертса? То був дуже приємний джентльмен.
– Ви, дівчата, всі однакові, – сказав сержант. – Завжди ведетеся на всіляких поганців. Знаю я таких «джентльменів», як він.
– Ні-ні, ви помиляєтеся щодо нього. Він зовсім не такий. Та й що йому було робити, коли місіс Креддок постійно шукала з ним зустрічі? Якщо лікаря кличуть – йому треба йти. Про мене, то він сприймав її лише як пацієнтку. Це все вона влаштовувала. Ніяк не хотіла залишити його в спокої, просто ніяк.
– Ну, як скажете, Елсі. Ви ж не проти, щоб я називав вас просто Елсі, правда? У мене таке враження, наче ми з вами все життя знайомі.
– Цього не досить, щоб ви могли називати мене Елсі, – сказала дівчина, задерши голову.
– Що ж, як бажаєте, міс Батт, – відповів О’Коннор, кинувши на співрозмовницю багатозначний погляд. – То що я там казав… О, ну нехай буде по-вашому, але ж чоловік її однаково був розлючений, хіба ні?
– Так, якось він був дуже сильно розізлився, – підтвердила Елсі. – Але про мене, то на той час він уже був хворий. І невдовзі, знаєте, взагалі помер.
– Ага, пригадую, він від чогось такого дивного помер, правда ж?
– Щось там японське. А все через новий помазок для гоління. Такий жах, я навіть подумати не могла, що ця річ може бути такою небезпечною. Я з того часу тримаюся подалі від усього японського.
– «Купуй англійське – підтримуй вітчизняного виробника» – ось моє кредо, – виголосив сержант О’Коннор повчальним тоном. – Ви казали, що між ним і лікарем була якась сварка?
Елсі кивнула, отримуючи задоволення від прокручування в голові подробиць минулих скандалів.
– Тоді наче коса на камінь найшла, – сказала дівчина. – Ну, принаймні господар лютував, бо лікар завжди був надзвичайно стриманим. Він лише повторював увесь час «Дурниці!» і «Та яка муха вас укусила?».
– І це все, я так розумію, відбувалося у них удома?
– Так-так. Господиня викликала лікаря додому. Вони саме сварилися з чоловіком, коли той прибув. От господар і зірвався на докторові Робертсі.
– І що він йому сказав?
– Вони, звичайно, не знали, що мені все чутно. Вони були у спальні місіс Креддок. А я прямо відчувала, що там щось серйозне, тож швиденько схопила віник й побігла замітати сходи. Мені страшенно кортіло дізнатися, що там відбувається.
Сержант О’Коннор гаряче закивав головою, показуючи дівчині, що цілковито розуміє її, а сам потайки подумав, як добре, що їхня з Елсі розмова неофіційна. Якби дівчина була на формальному допиті у сержанта поліції О’Коннора, вона б ні за що в світі не зізналася, що підслухала якусь розмову.
– Як я вже казала, – продовжувала Елсі, – доктора Робертса взагалі майже не було чути, лише господар кричав безперестанку.
– Що він кричав? – запитав О’Коннор, знову підводячи дівчину до найважливішого моменту.
– Найрізноманітніші образи на адресу лікаря, – відповіла вона, смакуючи деталі тієї сварки.
– Які образи?
Здавалося, Елсі ніколи так і не поділиться тим, що почула того дня.
– Ну, я там багато чого не зрозуміла, – зізналася вона. – Всілякі там професійні фразочки, щось там про «неетичну поведінку», «переслідування своїх цілей» і таке інше. Ще чула, як він погрожував зробити так, щоб доктора Робертса викреслили з… як його там… Медичного реєстру? Чи щось таке.
– Так-так, – підтвердив О’Коннор. – На лікаря можна поскаржитися в Медичну раду.
– Ага, щось таке він і сказав. А місіс Креддок усе істерила, як мала дитина: «Ти мене ніколи не любив. Ти забув про мене. Ти залишив мене саму». А тоді вона сказала, що доктор Робертс став її милосердним янголом.
Потім лікар із господарем зайшли до вбиральні, зачинивши за собою двері спальні, і доктор Робертс сказав прямим текстом:
«За всієї поваги до вас, хіба ж ви не бачите, що ваша дружина – істеричка? Вона сама не знає, що говорить. Правду кажучи, для мене як для лікаря це дуже складний випадок, який уже висмоктав з мене всі сили. Я давно покинув би ним займатися, якби мене не змушував – тут він якось так складно висловився… ага, ось воно – обов’язок професійної етики». Отак він і сказав. Ще додав щось про те, що не можна переступати деякі межі, ну, типу, в стосунках між лікарем і пацієнтом. Від його слів господар трохи вгамувався, і тоді доктор Робертс додав: