– Мою фразу?
– Так. Звісно, ви нічого не знали, тож сказали її ненароком.
– І що ж такого я сказала?
– Та ви вже, мабуть, і не пам’ятаєте. Річ у тому, як ви це сказали. Ви згадували щось про нещасний випадок і отруту.
– Хіба?
– От бачите, я ж казала, що ви вже й не пригадаєте. Розумієте, Енн якось довелося пережити одну жахливу подію. Вона була в будинку, де жінка випадково випила отруту. Та переплутала якісь пляшечки й ненароком випила фарбу для капелюхів чи щось таке. І померла від цього. Звичайно, це стало величезним потрясінням для Енн. Вона не може ані думати, ані згадувати про ту подію. А ваші слова нагадали їй про це, тож не дивно, що вона вся напружилася й почала дивно поводитися. Я бачила, що ви помітили цю зміну поведінки, але я не могла нічого сказати в її присутності. Втім, мені кортіло вам усе пояснити, щоб ви не подумали чогось поганого про неї, адже вона зовсім не хотіла бути грубою з вами.
Місіс Олівер поглянула на розпашіле, сповнене рішучості обличчя дівчини.
– Зрозуміло, – повільно протягнула вона.
– Енн надзвичайно вразлива людина, – сказала Рода. – І вона не вміє… вона не знає, як поводитися, коли трапляються проблеми. Якщо її щось засмучує, то вона обирає просто не говорити про це, хоча від такої поведінки зовсім немає користі. Ну, принаймні мені так здається. Якщо ти замовчуєш проблему, то вона від цього не зникає. Ти просто ховаєшся від неї й прикидаєшся, наче її не існує. Я вважаю за краще нічого не тримати в собі, хоч як боляче від таких одкровень.
– Ет, – тихо мовила місіс Олівер. – Але ж ви, моя люба, справжній боєць. А ваша подруга Енн – ні.
Рода залилася рум’янцем.
– Енн хороша.
Місіс Олівер усміхнулася і сказала:
– А я й не заперечую. Я лише кажу, що їй далеко до вашої сміливості.
Жінка зітхнула, а потім доволі несподівано запитала дівчину:
– Любонько, а ви вірите у цінність правди чи ні?
– Звичайно, що так, – відповіла Рода, витріщившись на письменницю.
– Ви лише так говорите. Але чи справді серйозно замислювалися над цим питанням? Бо правда інколи дуже навіть ранить. Вона здатна розбивати будь-які ілюзії.
– І все-таки я надаю перевагу правді за будь-яких обставин, – не відступала Рода.
– Ось і я роблю так само. Але не можу сказати напевне, чи це завжди розумно.
Дівчина раптом заговорила з ревним запалом у голосі:
– Тільки не кажіть Енн, що я вам щось розповіла, гаразд? Їй це не сподобалося б.
– Звісно, я навіть не думала про таке. То як давно це трапилося?
– Близько чотирьох років тому. Дивно, як це на долю деяких людей раз по раз випадають такі страшні речі. У мене була тітка, в чиєму житті траплялося потрясіння за потрясінням. А тут Енн стає свідком двох раптових смертей. Тільки от ця остання смерть набагато гірша. Бо вбивство – це завжди жахливо, правда ж?
– Так, ваша правда.
У цю мить покоївка занесла до кімнати чорну каву й гарячі тости.
Рода пила та їла майже з дитячим захватом. Її сповнювала неймовірна радість від усвідомлення того, що вона отак просто сидить собі й по-дружньому трапезує зі знаменитістю.
Коли вони закінчили, дівчина підвелася і сказала:
– Сподіваюся, я не завдала вам надто великих незручностей. Скажіть, ви не проти… Тобто чи можна мені було б надіслати вам якусь із ваших книжок, щоб ви залишили там свій автограф?
Місіс Олівер засміялася.
– О, та в мене є краща ідея. – Вона відчинила дверцята шафки, що була в іншому кінці кімнати. – Яку ви хочете? Мені особисто до вподоби «Історія другої золотої рибки». Там принаймні не така цілковита дурня, як в інших книжках.
Трохи шокована від того, що авторка так висловлюється про свої творіння, Рода з радістю погодилася на дарунок. Місіс Олівер дістала книжку, розгорнула її, ефектно черкнула на ній своє ім’я і вручила її Роді.
– Ось, тримайте.
– Дякую вам дуже. Я чудово провела з вами час. Ще раз перепрошую, що потурбувала вас.
– Я рада, що ви зайшли, – сказала жінка.
Помовчавши якусь мить, додала:
– Ви надзвичайно миле дитя. До побачення. Бережіть себе, люба.
«І для чого я це сказала?» – пробурмотіла вона до себе, коли за гостею зачинилися двері.
Письменниця похитала головою, розтріпала волосся рукою і знову поринула в неймовірні пригоди Свена Г’єрсона і фаршированої гуски.
Розділ вісімнадцятий. Чайна інтерлюдія