Місіс Лоррімер вийшла з дверей певного будинку на Гарлі-стріт. Якусь мить вона постояла на ґанку, а тоді спустилася східцями вниз.
На її обличчі було якесь незрозуміле поєднання емоцій – вираз похмурої рішучості та дивної невпевненості водночас. Вона трохи насупила лоба, так, ніби намагалася цілком і повністю зосередитися на якомусь одному питанні, що остаточно поглинуло всі її думки.
Саме в цю мить на протилежному боці дороги вона побачила Енн Мередіт.
Енн стояла там, розглядаючи великий багатоквартирний будинок на розі вулиці.
Місіс Лоррімер завагалася на секунду, а тоді все-таки перейшла дорогу й підійшла до дівчини.
– Як поживаєте, міс Мередіт?
Енн аж підскочила від несподіванки і обернулася.
– О, добрий день!
– Ви досі в Лондоні? – запитала місіс Лоррімер.
– Ні-ні. Я лише на один день приїхала. Маю тут деякі юридичні справи.
Дівчина і далі кидала погляд на великий багатоквартирний будинок.
– У вас щось сталося? – запитала жінка.
– Сталося? – заговорила Енн дещо винуватим голосом. – Та ні, зовсім ні. Що ж у мене могло статися?
– Ви маєте такий вигляд, наче вас щось непокоїть.
– Ні, нічого такого. Тобто так, але це не важливо. Дурна дрібничка. – Дівчина тихо засміялася, а тоді продовжила: – Просто мені здалося, що я бачила, як моя подруга – дівчина, з якою ми живемо разом, – зайшла у цей будинок, і мені стало цікаво, чи це вона зайшла навідати місіс Олівер.
– Місіс Олівер живе тут? Я й не знала.
– Так. Вона днями заїжджала до нас, залишила свою адресу й запрошувала до себе в гості. От мені тепер цікаво, чи це була Рода, чи ні.
– Хочете зайти подивитися?
– Ні, я воліла б не йти.
– Ходімте тоді вип’єте чаю зі мною, – запропонувала місіс Лоррімер. – Тут неподалік є одне хороше місце.
– Дякую за запрошення, – сказала Енн, трохи вагаючись.
Вони пройшли по вуличці пліч-о-пліч, а тоді звернули вбік. Зайшли в невеличку кондитерську й замовили чай та кекси.
Вони сиділи у майже цілковитій тиші, і кожна з них, здавалося, насолоджувалася мовчанням іншої.
Раптом Енн запитала:
– А місіс Олівер приходила до вас із візитом?
Місіс Лоррімер похитала головою.
– До мене не приходив ніхто, крім мсьє Пуаро.
– Я не це мала на увазі… – почала Енн.
– Невже? А мені здається, що саме це, – відказала місіс Лоррімер.
Дівчина різко здійняла очі вгору. Вона кинула швидкий, повний переляку погляд на місіс Лоррімер. Утім, щось в обличчі співрозмовниці заспокоїло її.
– До мене він не приїжджав, – повільно мовила вона.
Запала мовчанка.
– А суперінтендант Баттл до вас приходив? – запитала Енн.
– О, так, звісно, – відповіла жінка.
– І що він вас запитував? – трохи вагаючись, поцікавилася дівчина.
Місіс Лоррімер знуджено зітхнула:
– Все за звичною процедурою, я так розумію. Стандартні запитання. Він був дуже люб’язним.
– Гадаю, він з усіма проводив таку розмову.
– Впевнена, що так.
Між ними знову повисла тиша.
Тоді Енн сказала:
– Місіс Лоррімер, а як ви гадаєте – вони коли-небудь дізнаються, хто це зробив?
Дівчина вп’ялася поглядом у тарілку перед собою й не бачила, як її старша співрозмовниця з цікавістю поглянула на дещо пригнічену юну постать перед собою.
– Я не знаю… – тихо промовила місіс Лоррімер.
– Це все так жахливо, правда ж? – пробурмотіла Енн.
Місіс Лоррімер продовжувала вивчати дівчину поглядом, сповненим цікавості. Однак тепер в її очах з’явилися ще й відблиски співчуття. Жінка запитала:
– Енн Мередіт, а скільки вам років?
– М-мені? – затнулася дівчина. – Мені двадцять п’ять.
– А мені шістдесят три, – сказала місіс Лоррімер. Вона повільно повела далі: – Більша частина вашого життя ще попереду…
Енн здригнулася.
– Я можу легко втрапити під автобус дорогою додому, – сказала вона.
– Це так. А я можу і не втрапити.
Жінка промовила це якимось таким незрозумілим тоном, що Енн аж звела на неї свої здивовані очі.
– Життя – складна річ, – прорекла місіс Лоррімер. – Ви зрозумієте це, коли доживете до мого віку. Воно вимагає від нас безмежної сміливості й неабиякої стійкості. Але врешті-решт усі ми постаємо перед запитанням: а чи було воно того варте?
– Ой, ні, не кажіть такого, – запротестувала Енн.
Місіс Лоррімер засміялася, знову опанувавши себе.
– Не варто вести такі похмурі розмови про життя, – підсумувала вона.
Жінка покликала офіціанта й розрахувалася за каву та кекси.
Вийшовши з кафе, вони побачили, як вулицею неквапно проїжджало таксі. Місіс Лоррімер махнула водієві рукою.