А от місіс Олівер сиділа, упиваючись своїм тріумфом. Це був момент величезної насолоди для неї.
– Місіс Олівер, знімаю перед вами капелюха, – зрештою сказав чоловік. – Цього разу ви нас усіх переплюнули. Це дуже цінна інформація, яка показує, як легко можна щось проґавити.
Він трохи насупився і додав:
– Вона не могла бути там – хай де це було – дуже довго. Щонайбільше кілька місяців. Це, мабуть, було між островом Вайт та переїздом до міс Довз. Так-так, усе збігається. Звісно, що сестра місіс Елдон пам’ятає лише, що дівчина поїхала кудись у Девоншир, але не пам’ятає, куди саме чи до кого саме.
– Скажіть, суперінтенданте, – озвався Пуаро, – а ця місіс Елдон часом не була неохайною жінкою?
Баттл поглянув на детектива зацікавленим поглядом.
– Дивно, що ви по це питаєте, мсьє Пуаро. Не розумію, звідки вам може бути відомо про таке. Її сестра мала дуже акуратний вигляд, але я пам’ятаю, як вона сказала: «Моя сестра завжди така неохайна й недбала». Але звідки ви це знаєте?
– Бо вона й шукала прислугу через те, що не вміла навести лад у будинку, – припустила місіс Олівер.
Пуаро похитав головою.
– Ні-ні, річ не в цьому. Це не важливо. Мені просто стало цікаво. Продовжуйте, суперінтенданте.
– Отож, – сказав Баттл, – я сприйняв її слова за чисту монету й навіть не поставив під сумнів, що з острова Вайт вона могла поїхати не одразу до міс Довз. Ця дівчина не промах. Їй вдалося так легко мене перехитрити, брешучи прямо в очі.
– Однак брехня не завжди є ознакою провини, – зауважив Пуаро.
– Я знаю, мсьє Пуаро. Бувають люди, які просто завжди брешуть за своєю природою. Гадаю, вона саме з таких. Вони люблять усе трохи прикрасити. А проте доволі ризиковано отак недоговорювати всю правду.
– Вона ж не знала, що ви цікавилися можливими злочинами з її минулого, – сказала місіс Олівер.
– І це, навпаки, мало б стимулювати її не замовчувати цієї невеличкої деталі. Це сприйнялося б як звичайний випадок смерті внаслідок нещасного випадку, і їй би не треба було ні за що переживати, якщо вона справді невинна.
– Тобто невинна в смерті жінки з Девоншира, – уточнив Пуаро.
Баттл обернувся до нього.
– Так-так, я знаю. Навіть якщо ця випадкова смерть виявиться не такою вже й випадковою, це не означає, що Шайтану вбила саме міс Мередіт. Але ці інші вбивства – це теж убивства. І я хочу, щоб убивці понесли покарання за скоєні ними злочини.
– Містер Шайтана вважав, що це неможливо, – зауважив бельгієць.
– Це у випадку Робертса так. Що стосується міс Мередіт, то ми ще нічого не знаємо. Я завтра ж вирушаю в Девон.
– А ви знаєте, куди саме їхати? – поцікавилася місіс Олівер. – Бо я не хотіла випитувати Роду про всі деталі.
– Це було дуже мудро з вашого боку. Гадаю, я зможу дізнатися точну адресу. Щодо такої справи мусило бути слідство. Тож я знайду інформацію в офіційних записах коронера. Звичний робочий процес. До завтрашнього ранку мені вже підготують усі необхідні матеріали.
– А як щодо майора Деспарда? – запитала місіс Олівер. – Про нього ви щось дізналися?
– Я чекав на інформацію від полковника Рейса. Однак мої люди, звісно, слідкували за ним. І мені розповіли про одну цікаву річ: майор Деспард бачився з міс Мередіт в її будинку у Воллінґфорді. Але ви пам’ятаєте, як він сказав, що до того вечора в Шайтани ніколи з нею не зустрічався.
– Але ж вона дуже симпатична дівчина, – пробурмотів Пуаро.
Баттл засміявся.
– Так, гадаю, це все пояснює. До речі, сам Деспард не збирається віддаватися на поталу долі. Він уже звернувся до адвоката. Складається таке враження, наче він очікує неприємностей.
– Він людина, що мислить на два кроки вперед, – сказав детектив. – Такі люди люблять бути готовими до будь-якого повороту подій.
– Відповідно, така людина не стала б поспіхом устромляти комусь кинджал у груди, – зітхнув Баттл.
– Ні, хіба що не залишалося б жодного іншого виходу, – продовжив Пуаро. – Пам’ятайте, що він уміє діяти швидко.
Суперінтендант поглянув на нього через стіл.
– Ну а як щодо ваших карт, мсьє Пуаро? Щось ви не поспішаєте їх відкривати.
Чоловічок усміхнувся.
– Бо ще немає що відкривати. Чи ви думаєте, я від вас щось приховую? Це зовсім не так. Я зібрав небагато фактів. Я спілкувався з доктором Робертсом, з місіс Лоррімер, майором Деспардом (розмова з міс Мередіт на мене ще чекає) – і що я дізнався? А ось що! Я дізнався, що доктор Робертс – пильний спостерігач, а місіс Лоррімер має неймовірну здатність зосереджувати всю свою увагу на чомусь, але зовсім-зовсім не бачить, що відбувається довкола неї. Втім, вона страшенно любить квіти. Деспард помічає лише ті речі, які йому подобаються – такі як килими чи мисливські трофеї. Він не має ані того, що я називаю зовнішнім баченням (тобто здатності бачити деталі навколо себе, якою володіють справді спостережливі люди), ані внутрішнього бачення – зосередженості, сфокусованості на одному предметі. Його бачення цілеспрямовано обмежене. Він бачить лише те, що відповідає складу його розуму.