Деспард кивнув.
– Мабуть, він дізнався цю історію від місіс Лаксмор. Її зовсім не важко розговорити. І таке відкриття його, напевно, неабияк розважило.
– У руках такої людини, як Шайтана, ця історія могла становити небезпеку для вас.
Деспард знизав плечима.
– Я не боявся Шайтани.
Пуаро нічого не відповів.
Майор тихо продовжив:
– Знову-таки, можете лише повірити чи не повірити мені на слово. Так, я розумію, що скидається на те, наче я мав мотив для вбивства Шайтани. Але я розповів вам свою історію, і тепер лише вам вирішувати, вірити в мою правду чи ні.
Пуаро простягнув руку вперед.
– Я вірю вам, майоре Деспард. Я не маю жодного сумніву, що в Південній Америці все відбулося саме так, як ви описали.
Обличчя Деспарда просяяло.
– Дякую, – лаконічно сказав він і дружньо потиснув руку бельгійця.
Розділ двадцять другий. Свідчення з Комбакра
Суперінтендант Баттл прибув до поліційного відділку в Комбакрі, де його зустрів інспектор Гарпер.
Гарпер, чолов’яга з розпашілим обличчям, повільно підсумував своїм девонширським говором:
– Отак воно все й було, сер. Не було до чого придертися. Лікар не мав жодного питання. Ніхто більше не мав жодного питання. Тож чому б ми мали щось ставити під сумнів?
– Просто ще раз розкажіть мені про ті дві пляшечки. Я хочу скласти цілісну картину в голові.
– В одній був інжирний сироп. Здається, жінка вживала його регулярно. А в іншій була фарба для капелюхів, яку вона використовувала, чи то радше, яку використовувала для неї та юна леді, її компаньйонка, щоб освіжити колір її солом’яного капелюшка. Отож якось пляшечка надбилася, а фарби в ній було ще багато. Тоді місіс Бенсон сказала: «Перелий її у ту стару пляшку – пляшку з-під сиропу». Тут усе збігається, бо слуги чули цю розмову, тож і міс Мередіт, і покоївка, і прибиральниця – всі підтверджують це. Відтак фарбу перелили у стару пляшечку від інжирного сиропу й поставили її на верхню полицю у ванній кімнаті посеред інших скляночок і пляшечок.
– На ній не написали, що то не сироп, а фарба?
– Ні. Це, звісно, було вкрай безвідповідально. Про це ще коронер казав.
– Продовжуйте.
– У ту фатальну ніч жінка зайшла у ванну, дістала пляшечку «Інжирний сироп», налила собі чималу порцію і випила її. Вона тут же зрозуміла, що накоїла, й одразу викликала лікаря. А той саме поїхав до якогось іншого пацієнта, тож пройшло трохи часу, перш ніж його вдалося розшукати. Вони зробили все, що могли, але вона померла.
– І жінка сама вірила, що це був нещасний випадок?
– О так, усі так вважали. Очевидно, пляшки якось перемішалися. Ймовірно, то прибиральниця наводила порядок і переставила їх, проте вона божиться, що нічого такого не робила.
Суперінтендант Баттл мовчав. Він обдумував почуте. Як усе легко. Взяти пляшечку з верхньої полички, поставити її на місце іншої пляшечки. Коли трапляється така плутанина, майже неможливо визначити, хто винен. Особливо коли хтось робить це в рукавичках. Утім, останні відбитки на пляшечці однаково належали самій місіс Бенсон. Ось таке просте й легке, а все ж убивство! Ідеальний злочин.
Але чому? Який мотив? Ось це запитання не давало йому спокою.
– А ця юна леді, компаньйонка, отримала якісь гроші після смерті місіс Бенсон? – запитав він.
Інспектор Гарпер похитав головою.
– Ні. Вона взагалі пропрацювала тут тільки півтора місяця. Гадаю, то було не найкраще місце роботи. Як правило, молоді дівчата там довго не затримувалися.
Баттл далі не міг вималювати цілісну картину в голові. Отже, молодим дівчатам там працювалося не дуже добре. Місіс Бенсон, очевидно, була не найприємнішою господинею. Але якщо Енн Мередіт там не подобалося, вона ж могла просто піти звідтам, як це зробили її попередниці. Навіщо ж когось убивати? Хіба що йшлося про якесь безрозсудне бажання помсти. Він потрусив головою. Все це ніяк не складалося докупи.
– А хто успадкував гроші місіс Бенсон?
– Цього я не знаю, сер. Мабуть, племінники й племінниці. Але там і ділити майже не було що. Наскільки мені відомо, більшість свого доходу жінка отримувала від щорічної оренди.
Отже, і тут жодної зачіпки. А втім, місіс Бенсон померла. І Енн Мередіт приховала те, що вона колись була в Комбакрі.
Щось тут було нечисто.
Суперінтендант продовжив своє розслідування в копіткому пошуку істини. Він поговорив із лікарем, і той чітко і ясно заявив, що немає жодних підстав вважати, що це не був нещасний випадок. «Міс – уже не пригадаю, як її звуть, – миле, але зовсім безпорадне дитя. Страшенно засмутилася й занепала духом після пережитого». Далі була розмова з вікарієм. Він пам’ятав останню компаньйонку місіс Бенсон – гарну скромну дівчину. «Вона завжди приходила до церкви з місіс Бенсон. Місіс Бенсон була не те щоб недоброю, але трохи занадто суворою у своєму ставленні до молодих дівчат. Вона була з тих доволі строгих християнок».