Баттл поспілкувався ще з кількома людьми, але не дізнався нічого, що могло б допомогти. Енн Мередіт заледве хтось пам’ятав. Вона ж бо прожила серед цих людей лише місяць з лишком. А сама вона не була дуже яскравою особистістю, щоб залишити якесь особливе враження про себе. Всі, здавалося, пригадували лише те, що вона була симпатичною милою дівчиною.
Образ місіс Бенсон вимальовувався набагато чіткіше. Справжній гренадер, а не жінка. Не терпіла жодних заперечень. Ганяла своїх компаньйонок не на жарт, постійно міняла слуг. Не надто приємна особа. Але це й усе.
Втім, з якихось незрозумілих причин, покидаючи Девоншир, суперінтендант Баттл був на сто відсотків упевнений, що Енн Мередіт навмисно вбила свою колишню господиню.
Розділ двадцять третій. Свідчення пари шовкових панчіх
Доки потяг суперінтенданта Баттла мчав на схід через Англію, Енн Мередіт і Рода Довз сиділи у вітальні Еркюля Пуаро.
Енн не мала бажання приймати запрошення, отримане ранковою поштою, але Рода її переконала.
– Енн, ти – боягузка. Так-так, справжнісінька боягузка. Не можна просто ховати голову в пісок, наче той страус. Сталося вбивство, і ти – одна з підозрюваних. Однак, сподіваюся, остання в їхньому списку…
– Це найгірше, що може бути, – трохи насмішкувато сказала Енн. – Вбивцею завжди виявляється та людина, яку підозрюють найменше.
– Хай там як, а тебе підозрюють, – продовжила Рода, не звертаючи уваги на слова подруги. – І зараз не можна відвертати голову й удавати, наче це вбивство – щось таке гидливе, що не має жодного стосунку до тебе.
– Але воно справді не має жодного стосунку до мене, – не вгавала Енн. – Тобто так, звичайно, я готова відповісти на будь-які запитання поліції. Але цей чоловік, цей Еркюль Пуаро, він же зовсім стороння людина.
– Але що він про тебе подумає, якщо ти уникатимеш зустрічі й намагатимешся триматися від нього якнайдалі? Він подумає, що тебе роздирає почуття провини.
– Мене зовсім не роздирає жодне почуття провини, – холодно відрубала Енн.
– Я знаю, люба моя. Ти не змогла б нікого вбити, навіть якби хотіла. Але цього не знають страшні підозріливі іноземці. Гадаю, нам варто прийти до нього по-дружньому. Інакше він сам сюди прийде й почне витягати інформацію зі слуг.
– У нас немає жодних слуг.
– Зате в нас є матінка Аствелл. А їй би лишень язиком із кимось поплескати! Ну ж бо, Енн, ходи. Це буде навіть весело.
– Не розумію, чому він хоче зустрітися зі мною, – гадала собі далі Енн.
– Щоб узути цілий Скотленд-Ярд, звичайно, – нетерпляче промовила Рода. – Ці аматори завжди хочуть обскакати поліцію, бо думають, що в поліції одні дурні працюють.
– Як ти вважаєш, цей Пуаро – розумний чоловік?
– Ну, він навряд чи схожий на Шерлока, – сказала Рода. – Гадаю, колись давно він, можливо, міг похвалитися своїм розумом, але зараз він зовсім утратив глузд. Йому ж уже десь за шістдесят. Ох, Енн, ну ходімо вже зустрінемося з тим стариганем. Він може розповісти неймовірні речі про решту трьох.
– Ну гаразд, – здалася Енн і додала: – А ти таки отримуєш неймовірне задоволення від усього цього, Родо.
– Мабуть, тому, що це сталося не зі мною, – відповіла та. – А ти, Енн, роззява. Хіба ти не могла підвести очі в потрібну мить? Зробила б так, то жила б усе життя як герцогиня, шантажуючи вбивцю.
Тож о третій годині пополудні того самого дня Рода Довз та Енн Мередіт уже сиділи, виструнчивши спини, на кріслах в охайній вітальні Еркюля Пуаро, попиваючи ожиновий сироп (який їм зовсім не подобався, але від якого вони не могли відмовитися із ввічливості) зі старомодних келихів.
– З вашого боку було надзвичайно люб’язно прийняти моє запрошення, мадемуазель, – сказав Пуаро.
– Я буду рада, якщо мені вдасться хоч чимось допомогти, – невиразно пробурмотіла Енн.
– Я хотів попрохати вас задіяти вашу пам’ять.
– Пам’ять?
– Саме так. Я вже запитував про це місіс Лоррімер, доктора Робертса й майора Деспарда. І ніхто з них, на жаль, не дав мені тієї відповіді, на яку я сподівався.
Дівчина продовжувала дивитися на нього, не розуміючи, до чого він хилить.
– Я хочу, щоб ви, мадемуазель, повернулися думками до вітальні містера Шайтани, де ви грали в бридж того вечора.
Її обличчям прокотилася тінь страшенної втоми. Невже цей кошмар ніколи не закінчиться?