Меті захотілося кричати довго, гучно й дуже грубо. Раптом вона пошкодувала, що робить дзвінок з людного фойє.
— Дай мені побалакати з Ґревом.
— Пробач. Гадаю, він зайнятий на телефоні.
— Я зачекаю!
— Насправді,— сказав заступник редактора голосом, переповненим зніяковіння,— я знаю, що він буде зайнятий ще довго, й наполіг, щоб це я роз’яснив тобі все. Я знаю, він хоче поговорити з тобою, Меті, але вже завтра. Нема сенсу уламувати його сьогодні.
— Завтра — це, бляха, не діло! Відколи це ми ризикуємо втратити ексклюзив лише через те, що Ґреву в сраці застряг телефон? — Меті виплюнула своє презирство.— Яку це таку газету ми ведемо, Джонні?
Почулося, як заступник редактора прочищає горло, не в змозі дібрати слушні слова. «Вибач, Меті» було найкращим, на що він спромігся.
— Та пішов ти, Джонні! — оце й усе, що змогла вона просичати у слухавку, перш ніж пошпурила її назад на ріжки.
Він на те не заслужив, так само як і вона. Вона ще раз взяла слухавку — раптом він досі на тому кінці й збирається сказати їй, що це був дурний розіграш, та почула вона тільки байдужий гудок. «Бляха!» — гаркнула вона, кидаючи слухавку ще раз. Стюард з конференції за сусіднім телефоном кинув на неї уїдливий погляд. Вона сердито глянула на нього. «Бляха!» — сказала вона ще раз, навмисне, лише щоб переконатися, що він почув, перш ніж попростувала через фойє до бару.
Стюард саме підіймав ґрати над стійкою, коли прийшла Меті й ляснула по шинквасу своєю сумкою й п’ятифунтовою купюрою.
— Мені треба випити! — заявила вона, досі в такій сліпій люті, що штурхнула руку іншого відвідувача, який вже стояв за лакованою стійкою і, вочевидь, мав намір пригоститися першою склянкою за сьогоднішній вечір.— Перепрошую,— вибачилась вона роздратовано, і це не прозвучало так, ніби вона дійсно мала це на увазі.
Відвідувач обернувся обличчям до неї.
— Молода леді, ви кажете, що вам треба випити. І вигляд у вас такий, ніби вам треба випити. Мій лікар каже, що нема такої речі, як «треба випити», та що він там тямить? Ви не проти, якщо чоловік, який годиться вам у батьки, приєднається до вас? До речі, моє ім’я Колінґридж, містер Чарльз Колінґридж. Але, будь ласка, називайте мене Чарлі. Всі кличуть мене Чарлі.
— Що ж, Чарлі, за умови, що ми не будемо розмовляти про політику, залюбки. Дозвольте моєму редактору зробити сьогодні бодай щось вартісне й купити вам велику склянку!
Розділ вісімнадцятий
Світом Вестмінстеру керують амбіції, виснаження й алкоголь. І хіть. Особливо хіть.
Кімната мала низьку стелю й була напхом напхана людьми. Навіть з відчиненими навстіж вікнами «Наднормова алея» скидалася на термінал аеропорту з третього світу. Як наслідок, охолоджене шампанське, яке розносила Уркгартова секретарка з виборчої дільниці, користувалося ще більшим попитом. Спека і алкоголь розтопили формальність, і свято вже перетворювалося на один з найбільш розкутих конференційних прийомів головного організатора.
Проте Уркгарт не мав змоги кружляти залою і приймати подяки гостей. Його фактично пришпилила у кутку гігантська туша Бенджаміна Лендлеса. Іст-ендський газетний магнат добряче пітнів, він зняв піджак і розщібнув комір сорочки, демонструючи темно-зелені підтяжки, ніби ті парашутні ремені, які підтримували його широкі брюки, що спадали. Лендлес і не подумав зважати на такий дискомфорт. Вся його увага концентрувалася на загнаній здобичі.
— Але ж це якесь безглуздя, Френкі, ви ж розумієте. На минулих виборах я забезпечив вам підтримку всієї своєї мережі газет. Я перевіз свій світовий офіс до Лондона. Я інвестував у країну мільйони. Я вважаю, що ви мені винні. Та якщо Генрі не витягне голову з піску, весь той сраний цирк на наступних же виборах покотиться в тартарари. І через те, що я був з вами такий добрий, ті мерзотники з опозиції розіпнуть мене, якщо прорвуться. Тож припиніть байдики бити, заради бога!
Він спинився, щоб дістати десь із-поміж складок брюк великого шовкового носовичка і витерти чоло, а Уркгарт тим часом підбурював його.
— Напевне, все не так уже й погано, Бене. Всі уряди проходять складні часи. Ми вже теж таке проходили. Ми виберемося.
— Гівно собаче! Це самозаспокоєння, і ви це знаєте, Френкі. Ви хіба не бачили результатів опитування? Мені телефонували сьогодні вдень. Результати ката-бляха-строфічні! Якби вибори проводили сьогодні, вас би рознесли. Дідько, та просто знищили б!