«Якби ж тільки всі його колеги змогли зайняти таку гідну і принципову позицію, як головний організатор,— прокоментували в „Індепенденті“, виливаючи на нього зливу похвали.— Уркгарт встановлює належний для державного діяча тон у своїй кампанії, що вирізняє його зі зграї. Це ніяк не зашкодить його шансам».
Інші редакційні статті вторили цим міркуванням, не в останню чергу і «Кронікл»:
Ми заохотили Френсиса Уркгарта балотуватися через повагу до його незалежного розуму і прямоти. Нам було радісно, коли він прийняв виклик, і ми досі переконані, що наша рекомендація була правильна. Його відмова поспішати з судженнями про злиття груп «Кронікл» і «Юнайтед» є саме тим, чого ми й очікували.
Ми досі сподіваємося, що після належного обміркування він від щирого серця підтримає плани злиття, та наша думка про Уркгарта заснована на чомусь значно більшому, ніж комерційний інтерес. Він — єдиний кандидат, який поки що встиг продемонструвати, що має життєво необхідну рису, відсутню у багатьох,— лідерські якості.
З усіх коридорів Вестмінстеру можна було почути розчароване гахкання дверима, бо амбіційні політики збагнули, що Уркгарт знову переграв їх. Номер у пентгаузі з краєвидом на Гайд-парк надавав іншу перспективу. Лендлес дивився понад вершинами дерев і сподівався, що світ скоро стане його.
— За тебе, Френкі, друзяко,— пробурмотів він у свою склянку.— За нас.
Розділ тридцять п’ятий
Для декого це кінець мотузки. Для інших це лише початок.
Коли висування кандидатів закінчилося опівдні в четвер, єдиною несподіванкою стало відкликання Пітера Берстеда в останню мить. Він був першим, хто оголосив про свій намір балотуватися, та вже завершив свій забіг.
— Я зробив те, що поставив собі, тобто запустив правильний перебіг виборів,— оголосив він енергійно.— Я знаю, що не маю шансів на виграш, тож нехай борються інші. Я допомагатиму витягувати тіла з арени.
Він хотів сказати, що «допомагатиме перев’язувати рани», але вже не вперше його любов до гострих висловлювань перемогла над його поміркованістю. Він негайно приєднався до «Дейлі експресу», щоб писати особисті й нескромні біографії кандидатів протягом того періоду.
Тож зараз лишилося дев’ятеро, безпрецедентно велика кількість, та вважалося, що лише п’ять з них мали серйозні шанси — Семюел, Вултон, Ерл, Маккензі та Уркгарт. Із завершеним списком учасників битви, опитувачі громадської думки подвоїли свої зусилля зв’язатися з урядовцями і винюхати, в якому напрямку біжить течія.
Пол Маккензі мав намір показати, який у нього гострий меч. Міністр охорони здоров’я був людиною розчарованою. Він стояв на чолі охорони здоров’я вже понад п’ять років і сподівався, так само палко, як і Уркгарт, на перестановки опісля виборів. Довгі роки на чолі несприйнятливої бюрократії залишили його з відчуттям недооціненості. За кілька років до того його розглядали як одну з нових зірок партії, людину, яка вміє поєднувати жорсткий інтелект з глибоким почуттям турботи. Багато хто передбачав, що він не зупиниться. Та охорона здоров’я на перевірку виявилася бюрократичним звіром, якого йому було не до снаги зламати, не те щоб видресирувати, а його зустрічі з пікетами медсестер і працівників швидкої добряче пошарпали його імідж. Відкладення плану розширення лікарень стало останньою краплею. Його це пригнітило, він побалакав з дружиною про те, щоб покинути політику на наступних виборах, тож вітав падіння Колінґриджа, подібно до потопельника, якого раптом виносить на суходіл.
Він увійшов у останні п’ять днів до голосування, сповнений ентузіазму й енергії, з палким бажанням отримати негайний вплив, готовий вистромити голову понад натовпом. Він попросив своїх працівників знайти слушну нагоду для фотографії, привід відродити його заплямований імідж — але ніяких, бляха, лікарень, наказав він. Його і так кусали за пальці аж надто часто. Свої перші три роки у міністерстві він провів, сумлінно відвідуючи лікарні й намагаючись дізнатися про догляд за хворими, лише щоб в погані дні його зустрічали пікети медсестер, які скаржилися на «рабські зарплати», а в найгірші дні — жорсткі демонстрації службового персоналу, який протестував проти «лютих урізань». Його прозвали «Доктор Чик», а профспілки ще й малювали непристойні картинки на своїх банерах. Навіть профспілки лікарів немов дотримувалися думки, що бюджет на охорону здоров’я мають ухвалювати за рівнем галасу, радше ніж за потребою. Подеколи, та лише на самоті, це доводило Маккензі до сліз зневіри.