— Поїхали! — продовжував кричати Маккензі, охоплений клаустрофобією, та все даремно.
Маккензі несвідомо, інстинктивно, у розпачі й безумстві, нахилився і схопив важіль автоматичної коробки передач, смикнувши його на задній хід. Машина сіпнулась і просунулася назад заледве на фут, коли нога водія вдарила по гальмах — та вже запізно. Вона в’їхала у натовп. Звалила інвалідне крісло, збила жінку в сестринській уніформі. Здавалося, жінці страшенно боляче.
Натовп розділився, і, хапаючись за цю нагоду, водій дав задній хід через ворота, на дорогу, виконав ефектний розворот, щоб повернути ніс машини і здійснити стрімку втечу. Автівка чкурнула, лишаючи великі гумові шрами на поверхні дороги.
Політична кар’єра Маккензі лишилася на дорозі біля потворних слідів палених шин. Неважливо, що крісло було порожнє, чи що жінку не так уже й сильно зачепило, чи що вона навіть не була медсестрою, а постійним керівником профспілки і мала набиту руку в перетворенні пікетної драми на кризу, варту уваги преси. Ніхто не потурбувався поцікавитися, та й навіщо? У них уже була історія. Течія повернулася проти потопельника і вкотре змела бідолашного Маккензі в море.
Розділ тридцять шостий
Хтось колись сказав, що політичні кар’єри зрештою обвалюються. Саме тому політики мають лицьовий і зворотний бік. Так їх легше складувати.
Для Меті це був складний тиждень. Темпи активності у виборчій гонці різко стрибнули, та вона досі товкла воду, почуваючись позаду всіх подій. З її небагатьох співбесід нічого не вийшло. Їй стало ясно, що її бойкотували всі газети Лендлесової імперії, яка дедалі розросталася, а ті конкуренти, що лишилися, здавалося, не надто прагнули протистояти йому. Розійшовся поголос: вона «важка». А в п’ятницю зранку піднялася ставка по іпотеці.
Та найгіршим з усього цього було її розчарування в собі. Зібравши ще більше шматочків головоломки, вона досі ніяк не могла розгледіти у них візерунок. Здавалося, нічого не пасує. Це лишило у скронях тупий пульсуючий біль, що не минав днями, тож вона витягнула з шафи спортивний одяг і вийшла на пробіжку засипаними листям доріжками і стежками Голанд-парку, сподіваючись, що ця така необхідна фізична вправа розвантажить тіло і розум. Натомість вправа лише додала болю: тепер пекло в легенях і ногах. У Меті закінчувались ідеї, витримка і час. До першого голосування лишалося всього чотири дні, а все, чим вона займається,— це розлякує білок.
У згасаючому вечірньому світлі вона бігла розкидистою алеєю з каштанами, що бовваніли над нею велично і безлисто; по Лайм-трі-воку, де у світлі дня горобці йшли до рук, ніби домашні улюбленці; повз червону цеглу руїн старого Голанд-гаузу, спаленого дотла півсторіччя тому й оповитого спогадами про минулу славу. В часи, коли Лондон ще не переріс у ненажерливе урбаністичне скопище, Голанд-гауз був заміською садибою Чарльза Джеймса Фокса, легендарного радикала вісімнадцятого сторіччя, який провів усе життя, вишукуючи причини революції й плануючи повалення прем’єр-міністра. Марно. Та хто ж цього разу спромігся на те, у чому він провалився?
Меті ще раз пройшлася по всьому, що знала: по полю битви, на якому впав Колінґридж, по виборчій кампанії, по витоках, скандалах і людях, яких затягнуло в трясовину,— а це не лише Колінґридж та його брат Чарльз, а й Вільямс, О’Ніл, Берстед, Маккензі, сер Джаспер Ґренджер і, звісно ж, Лендлес. Це все. Все, що вона має. Тож куди їй звідси рухатися? Підіймаючись по схилу до найвищої точки лісистого парку, вгрузаючи у м’яку землю, вона жонглювала різними варіантами, сподіваючись, що, може, щось і випаде.
«Колінґридж не дає інтерв’ю. Вільямс говоритиме лише через свій прес-офіс. О’Ніл, здається, неспроможний відповідати на питання, а Лендлес не спиниться заради мене й на пішохідному переході. Що лишає...» Вона раптово зупинилася, розсипаючи мертве листя. «Ха, вас, містере Кендрик».
Вона знову побігла, і ноги полегшали, коли вона подолала верхівку пагорба і понеслася донизу довгим схилом, який вів до її дому. Їй покращало. В неї відкрилося друге дихання.
Тихо вилізши з ліжка, щоб не потурбувати дружину, Гарольд Ерл, прямуючи в душ, відчув задоволення своєю тижневою роботою. Його охрестили одним з п’яти «найімовірніших» кандидатів, у нього на очах перестав котитися потяг Семюела, а потяг Маккензі зійшов з рейок. Звісно, була ще вистава головного організатора, та Ерл не вірив, що Уркгарт спроможеться на успіх: у нього не було старшого кабінетного досвіду управління великим державним департаментом, а в кінцевому підсумку, рахується саме досвід. Особливо такий досвід, як у Ерла.