Проте Сашко Барюк спокійненько прочитав напам’ять Якби зустрілися ми знову. Адже шевченківське заняття саме в тому й полягало, щоби шестикласники повиучували напам’ять вірш Шевченка або уривок з поеми не менше дванадцяти рядків, але не те, що «проходять». Щоби посиділи з «Кобзарем» і вибрали те, що до душі саме їм.
І що вони понавибирали, ті шестикласники? І де вони познаходили у Великого Кобзаря такі вірші! А з якими інтонаціями вони їх читали!
Романна Галич знайшла у Шевченка підтримку дівочого бунту проти нездорової ситуації в родині, от тільки заміж зібралася дещо зарано.
А відмінниця Марійка Барош вивчила на шевченківське заняття «Дівичії ночі»:
Лише давати привід Сатановичу із задньої парти хихикати і робити руками відповідні жести, які не забарилися: тільки-но прозвучали з уст відмінниці оті «перси-гори», як Сатанович окреслив великі дуги перед своїми чоловічими грудьми. А що ж вивчив сам Сатанович? Людмила Гнатівна боялася, що нічого не вивчить. Або почне декламувати якийсь уривок, де про жидів. А Сатанович на одному подиху прокричав шевченків чотиривірш «На незабудь»:
— Це все?
— Батько Тарас більше не написав…
— Але ж я казала: уривок не менше дванадцяти рядків.
— А це не уривок, а цілий вірш! Ви задавали: вивчити вірш Тегешевченка, або уривок із поеми не менше дванадцяти рядків. Про те, на скільки рядків вірш, ви нічого не казали…
— Ох, Сатановичу, не хочу через тебе псувати шевченківське заняття…
— А хіба я поганий вірш вивчив? Там, принаймні, ніяких русизмів. Ніяких дівичих ночей, коли треба дівочі…
— Гаразд, — зітхнула Людмила Гнатівна, — хто наступний?
Оленка Байович взялася декламувати Шевченкового «Сотника»:
То ж треба було з усього величезного «Кобзаря» викопати саме ці рядки! Всі вчителі, які читають у шостому-де, знають, що в Оленки Байович вітчим, який приходить до школи забирати названу дочку, хоча в такому віці вже батьки за дітьми не ходять. Невідомо, які там стосунки. Оленка горнеться до вітчима, мов кішечка, а той мліє, як старий кіт. І Шевченко про таке, бачте, писав. Ой, лихо з тим Шевченком!
А наприкінці заняття Андрійко Мормотюк, якого вчителька планувала, як завжди, не питати, зарахувавши йому допомогу в оформленні класу, підняв руку і сказав, що прочитає вірш про Шевченка.
— Можна, Людмило Гнатівно?
— Можна, можна, — закричав клас, і Андрійко Мормотюк підвівся і закинув голову до стелі:
Клас зааплодував і зареготав. І тут Людмила Гнатівна не витримала. Зрештою, вона Андрійку Мормотюкові слова не давала. То все вони, бецмани! Тінейджери кляті! Так насміятися — і з кого? З Шевченка Тараса Григоровича! Та ще й не просто так, а на шевченківському занятті!
— Ану замовкніть! У вас совість є! Шевченко за нас усіх страждав! У казематі! На Кос-Аралі! На муштрі! Із забороною писати й малювати!
Учні принишкли. Стишили гучний регіт, деяким для цього довелося прикрити рота долонею або заритися обличчям у шалик. А вчителька продовжувала свій спіч:
— Шевченко був за народ! За Україну! Проти панів! За простий люд! Без золота, без каменю, без пишної мови! А ви! Дівчата, яким ще вчитися і вчитися, повикопували про гори-перси!
Сатанович на задній парті знову окреслив дуги поперед себе, а на його обличчі промайнула гримаса, мовляв, так, треба вчитися, а не гори-перси. Вчителька права.
— Так, і Шевченко закохувався! Але йому царська влада самодержавно-кріпосницької Росії не дозволила одружитися й побудувати свою хату! А у вас у всіх іще все буде! А ви! Пішов на базар!