Це сусідкам уже було не цікаво, і вони вмить перебили письменницьку матір:
— А ви вже встановили лічильник на воду, Віро Тихонівно? Бо ж стільки платити за ту воду!
— Та отож бо! А після Нового року буде ще дорожче. Мають нас за платєльщиків, а не за людей. А про це Тамарочка не напише?
Прототипи
Коли знайомі стають бодай трохи відомими, це завжди будить у єстві людей ординарних вир суперечливих відчуттів. З одного боку, це однозначно піднімає вартість їх, людей, про яких нема нічого в Інтернеті, хіба що вони стануть активними блогерами.
Блогеркою Михайлівні ставати було запізно, вона навіть не зовсім розуміла, що це таке. Але вона пишалася своїм знайомством із людьми, про яких в Інтернеті її десятирічний онук міг нарити по кілька тисяч позицій. І все ж як добре, що в цьому світі ще є не лише Інтернет!
Михайлівна завжди витягала своїх подруг на виставки знайомих художників. Так, це ще не Рєпін, і його картини в Національному музеї не висять. Але все одно, в нього вже шоста виставка по Україні, четверта в Києві! А в тебе скільки було виставок твоїх картин? Ото ж бо й воно!
Одного разу галерейниця почала розповідати відвідувачкам про особливості стилю художника, та Михайлівна відразу перебила її:
— Облиште, дівчино, ви мені розповідатимете про його стиль? Та я його власними руками на горщик садовила!
А одного разу невтомна Михайлівна, горда своєю причетністю до видатних людей, потягла свою сусідку й подругу на захист дисертації з хімії учня свого покійного чоловіка. Докторської, до речі. Жінки сиділи в останньому ряду університетського амфітеатру, і Михайлівна показувала подрузі журнали зі статтями дисертанта, що їх він дарував її чоловікові.
— Ось підпис, дивись! Стаття в науковому віснику Академії наук! Зараз він, бачиш, який показний? А то ж було таке, що й не було на що глянути! По п’ять чашок чаю випивав у нашому домі з моїм варенням!
А тут іще дочка подруги юності стала письменницею. Поки та давня подруга була жива, вона дарувала Михайлівні книжки дочки, що їх та гордо показувала своїм іншим подругам:
— Скільки я тій родині допомагала в житті! Скільки грошей я їм позичала! Скільки я ночей не спала через ту дитину, коли вона закінчувала школу! Я її на випускний вечір водила до своєї перукарки! А вона мені спасибі не сказала! Мало того! Всім розповідала, що зачіска була кепська! А тепер вона письменниця! Про любов пише! Книжки видає!
Коли мати невдячної письменниці померла, її книжки перестали надходити до Михайлівни. Але меседж, який направлено у безладному світі з належною енергетикою, неодмінно знайде потрібного адресата. Михайлівна купила книжку знайомої письменниці на книжковому базарі, куди поїхала по підручники для онука, поки той сидів в Інтернеті. Блукаючи між рядів у пошуках контурних мап і посібника з природознавства, вона побачила знайоме прізвище на книзі, виставленій як новинка на металевому постаменті. І придбала книгу.
Добре, коли наші знайомі стають відомими людьми. Але це з одного боку. А з іншого — це може бути вельми травматично. Особливо, якщо наші знайомі стають письменниками.
Знайома письменниця написала збірку оповідань про київських міщан і міщанок. Написала хвацько, зухвало, весело. Михайлівна щиро сміялася над тими оповіданнями, поки на сторінках книги знайомої письменниці не зустріла діалог:
— Ти чула, Льолин син став членом-кореспондентом НАН?
— А я ж його на горщик садовила оцими от руками! Вчасно не підхопиш — брудні штанці!
— Так, тоді памперсів іще не було.
— А чи поможуть памперси, якщо хлопчик до шести років не навчився проситися в туалет?
Михайлівна стала судомно гортати книжку знайомої письменниці. Вона ніяк не могла прийняти вірне рішення: чи викинути цю книжку на сміття, чи дати її почитати подругам, мовляв, яка негідниця! Найбільше обурювало те, що київську міщанку, яка нахваляється, що садовила на горщик мало не всіх київських знаменитостей, було зображено скоцюрбленою, згорбленою. А Михайлівна ж завжди тримається прямо! Так, вона полюбляє повторювати, що оце іронічне покоління, яке не вміє ростити своїх дітей, лише зуміло одягти на них памперси й посадити їх за комп’ютери, вона завжди тягла на своєму горбі. Але ж не робити її горбатою! Це ж книга! Це може стати вічністю! Ніхто не знає, хто переживе нас, а хто ні, полюбляв повторювати її покійний чоловік.