Выбрать главу

Це сусідкам уже було не цікаво, і вони вмить пере­били письменницьку матір:

— А ви вже встановили лічильник на воду, Віро Тихонівно? Бо ж стільки платити за ту воду!

— Та отож бо! А після Нового року буде ще дорожче. Мають нас за платєльщиків, а не за людей. А про це Тамарочка не напише?

Прототипи

Коли знайомі стають бодай трохи відомими, це завжди будить у єстві людей ординарних вир супе­речливих відчуттів. З одного боку, це однозначно піднімає вартість їх, людей, про яких нема нічого в Інтернеті, хіба що вони стануть активними бло­герами.

Блогеркою Михайлівні ставати було запізно, во­на навіть не зовсім розуміла, що це таке. Але вона пишалася своїм знайомством із людьми, про яких в Інтернеті її десятирічний онук міг нарити по кілька тисяч позицій. І все ж як добре, що в цьому світі ще є не лише Інтернет!

Михайлівна завжди витягала своїх подруг на ви­ставки знайомих художників. Так, це ще не Рєпін, і його картини в Національному музеї не висять. Але все одно, в нього вже шоста виставка по Україні, четверта в Києві! А в тебе скільки було виставок твоїх картин? Ото ж бо й воно!

Одного разу галерейниця почала розповідати від­відувачкам про особливості стилю художника, та Ми­хайлівна відразу перебила її:

— Облиште, дівчино, ви мені розповідатимете про його стиль? Та я його власними руками на горщик садовила!

А одного разу невтомна Михайлівна, горда своєю причетністю до видатних людей, потягла свою сусідку й подругу на захист дисертації з хімії учня свого покійного чоловіка. Докторської, до речі. Жінки сиділи в останньому ряду університетського амфітеатру, і Михайлівна показувала подрузі журнали зі статтями дисертанта, що їх він дарував її чоловікові.

— Ось підпис, дивись! Стаття в науковому віснику Академії наук! Зараз він, бачиш, який показний? А то ж було таке, що й не було на що глянути! По п’ять чашок чаю випивав у нашому домі з моїм варенням!

А тут іще дочка подруги юності стала письменни­цею. Поки та давня подруга була жива, вона дарувала Михайлівні книжки дочки, що їх та гордо показувала своїм іншим подругам:

— Скільки я тій родині допомагала в житті! Скільки грошей я їм позичала! Скільки я ночей не спала через ту дитину, коли вона закінчувала школу! Я її на випускний вечір водила до своєї перукарки! А вона мені спасибі не сказала! Мало того! Всім розповідала, що зачіска була кепська! А тепер вона письменниця! Про любов пише! Книжки видає!

Коли мати невдячної письменниці померла, її книж­ки перестали надходити до Михайлівни. Але ме­седж, який направлено у безладному світі з належ­ною енергетикою, неодмінно знайде потрібного адресата. Михайлівна купила книжку знайомої письменниці на книжковому базарі, куди поїхала по підручники для онука, поки той сидів в Інтернеті. Блукаючи між рядів у пошуках контурних мап і посібника з природознавства, вона побачила знайоме прізвище на книзі, виставленій як новинка на металевому постаменті. І придбала книгу.

Добре, коли наші знайомі стають відомими людьми. Але це з одного боку. А з іншого — це може бути вельми травматично. Особливо, якщо наші знайомі стають письменниками.

Знайома письменниця написала збірку оповідань про київських міщан і міщанок. Написала хвацько, зухвало, весело. Михайлівна щиро сміялася над тими оповіданнями, поки на сторінках книги знайомої пись­менниці не зустріла діалог:

— Ти чула, Льолин син став членом-кореспондентом НАН?

— А я ж його на горщик садовила оцими от руками! Вчасно не підхопиш — брудні штанці!

— Так, тоді памперсів іще не було.

— А чи поможуть памперси, якщо хлопчик до шести років не навчився проситися в туалет?

Михайлівна стала судомно гортати книжку знайомої письменниці. Вона ніяк не могла прийняти вірне рішення: чи викинути цю книжку на сміття, чи дати її почитати подругам, мовляв, яка негідниця! Найбільше обурювало те, що київську міщанку, яка нахваляється, що садовила на горщик мало не всіх київських зна­менитостей, було зображено скоцюрбленою, згорбле­ною. А Михайлівна ж завжди тримається прямо! Так, вона полюбляє повторювати, що оце іронічне покоління, яке не вміє ростити своїх дітей, лише зуміло одягти на них памперси й посадити їх за комп’ютери, вона завжди тягла на своєму горбі. Але ж не робити її горбатою! Це ж книга! Це може стати вічністю! Ніхто не знає, хто переживе нас, а хто ні, полюбляв повторювати її покійний чоловік.